Наші бібліотеки -> Бібліотека в зеркалі преси

"Сію-вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю"

 Важко уявити, що ялинку на Театральному майдані Тернополя вперше встановили лише 50 років тому, у грудні 1960-го. Цей цікавий факт "відкопав" директор обласного художнього музею Ігор Дуда. Про це відомий історик-краєзнавець згадує у другому томі поки що рукопису книги "Тернопіль: 1945-2000 рр.", що зараз готується до друку.

 – До смерті Сталіна у 1953 році ялинки не прикрашали, б, це вважалось "буржуазными излишествами", – скептично посміхаючись, каже Ігор Микитович. – Я 20 років працював над своєю монографією, переглянув газету "Вільне життя" за 50 років, починаючи з 1939-го по 9р-ті роки, а виходила вона, зауважу, щоденно.

1960 рік був третім роком семирічки, країна рад жила соцзмаганнями, динамікою виконання планів з виплавки сталі та зібраного врожаю. Психологічно точно було розраховано: щоб робітники не "видихнулися", влаштувати їм свято, при цьому відволікти від мінорно-родинного Різдва та зібрати на показові "Огоньки" під новорічними ялинками. Не дарма вже з середини грудня у кожному номері "Вільного життя" на останній сторінці публікували вірші, наприклад Бориса Демківа, фото чи малюнки Миколи Пишного про ялинку.

 Різдвяна зірка зігрівала

 – У нас, на Західній Україні, ніколи не святкували Нового ріку; а от на Різдво у кожній родині влаштовували справжнє дійство. Хоч минуло понад 60 років, пам’ятаю, як тато вранці заносив до хати дідуха і встановлював його на почесне місце під іконами. Кімната одразу наповнювалась запахом хліба, трав та морозом. Ми, менші, із заздрістю дивились, як старші сестри прикрашали дідуха, чіпляли цукерки, глазуроване печиво, кетяги калини, – пригадує у минулому економіст Софія Сич.

– На все життя запам’яталось моє дитинство та наші зимові розваги в Тернополі 50-х, – згадує заслужений артист України, голова ПЦК відділу співу Тернопільського музичного училища ім. С. Крушельницької Роман Бойко. – Нас у родині росло троє: я був старшим із дітей, середуща сестричка і ще братик. Жили дуже бідно. Мати хоч і мала вищу економічну освіту, але змушена була  була працювати прачкою у міській лікарні. Батько, колишній військовий офіцер, хоч і знав декілька іноземних мов, також за Союзу змушений був працювати на пошті, сортувати листи. Жили бідно, дивуюсь, як батькам вдавалось робити нам ще якісь подарунки.

Взимку діти самі робили собі ковзани – прив’язували до ніг гострі залізні смуги – їх називали "дутиші" або "ластівки". Батьки робили санчата, лижі, бо снігу було багато. Наприклад, Роман Петрович грав у хокей за збірну області.

– Батьки не просто встановлювали для нас ялинку. Тоді гірлянд не було, то прикрашали свічечками, ставили діда Мороза зі Снігуронькою, а ще обов’язково вертеп з маленьким Ісусом, Марією і волхвами. Ялинку прикрашали горішками, цукерками, печивом. А ми, малі, потихеньку зривали солодощі, тож дивишся, через декілька днів прикрас значно поменшало. У селі молодь ходила з вертепом. Молодші діти колядували, а старші юнаки з дівчатами вже робили красиво – перевдягались, вчили слова та розігрували сценки, – пригадує музикант.

День святого Миколая цікавий був тим, що тільки прокинувся – і зразу руку під подушку. Мама ховала там печиво, солодощі і щось потрібне з одягу – светр, теплі шкарпетки, шапку чи рукавички.

– До речі, напередодні свята директор школи і деякі вчителі (а я вчився у шостій школі, бо ми жили на Багатій вулиці) суворо забороняли нам колядувати, тим більше – ходити до церкви, що діяла неподалік на вул. Руській. Але ми все одно колядували. Спочатку йшли до церкви, там у дворі й досі є будинок, в якому колись жили священнослужителі. Коли нам дозволяли поколядувати, першим, наприклад, ставав я і починав колядку, потім ми обходили всіх друзів та надійних знайомих батьків, заходили у наші родини, а потім знову поверталися і просились поколядувати святим отцям, але попереду вже ставав інший хлопчик. Нас пригощали цукерками і печивом, часом давали копійки чи навіть карбованець. Якби у школі дізналися про це, нас би виключили з піонерів чи комсомолу. Але деякі вчителі робили вигляд, що нічого не знають. Тим часом діти партноменклатури ходили на "утренніки". Часом зароблені гроші я віддавав мамі. Та все одно діти чекали зими. Життя було бідне, але цікавіше, – резюмував Роман Бойко.

 Перед Різдвом із соломи плетуть “павуків”...

 Напередодні святкування Дня святого Миколая майстерня тернопільського переносить вас у чудову казку, і навіть повітря починає чарівно пахнути яблуками, польовими квітами і фарбами. Під ногами шурхотить сіно, а зі стелі звисають геометричні прикраси.

– Це "павуки", - пояснює дружина художника пані Віра Стецько.

Віра Іллівна бере із вкритого вишитою скатертиною стола чотири соломинки однакової довжини і спритно нанизує їх на голку з ниткою, підтягує, щоб вийшов ромб, зав'язує акуратний вузол і знову нанизує соломинки, просто на очах створюючи іграшку – "павука". За старих часів таку конструкцію на довгій кінській волосині  підв’язували до стелі: від найменшого вітерцю незвичайна прикраса починала розкачуватись, нагадуючи застиглого в очікуванні здобичі павука.

– Здавна у слов’ян "павуки" служили традиційними різдвяними прикрасами хат. Пам’ятаю, як ми, коли були маленькими, перед Різдвом сідали з мамою біля свічки і плели з соломи дивовижну павутину, – згадує співрозмовниця. – Бабуся постійно повторювала, що павуків треба берегти, бо завдяки їхній працьовитості й було створено світ. Тому перед святами їх обережно змітали, і то після обіду, й виносили в сіни. До цих пір існує прикмета: якщо поряд з вами спустився павучок, отримаєте гарну новину. А павучок, що спустився зі стелі напередодні Різдва, свого часу приніс звістку про народження Ісуса.

Відомий український етнограф Василь Скуратівський так описував звичай прикрашати житло "павуками": "Перед різдвяними святами дівчатам завжди вистачало турбот – готувалися водити Маланку (у ніч на старий Новий рік, з 13-го на 14 січня), плели дідуха і "павуків", робили "їжаків". Таємно зібравшись, щоб не заважали хлопці, дівчата нарізали однакові соломинки, нанизували їх на нитку і формували різноманітні квадратики та кубики".

Поруч із "павуками" обов'язково повинні бути на столі "їжаки", а ліпили їх із тіста або глини, а потім густо встромляли невеликі колоски. Також складали по декілька соломинок, зав’язували їх посередині й отримували золоті "зірки", плели з соломи коси і ромбовидні прикраси.

 Яка зима без сніжинок?

 А от відома дитяча письменниця Марта Чопик з дитинства любить витинати сніжинки. З роками це для неї стало справжнім мистецтвом. Вона примудряється робити їх об’ємними – складає папір у вісім шарів, а потім, коли вже вирізала, витягує їх по ширині. І от вже 12 років поспіль напередодні зимових свят літераторка приходить у другу дитячу бібліотеку Тернопільської МБС та проводить тут майстер-класи – демонструє свою майстерність, витинає сніжинки, а потім разом із працівниками та маленькими читачами прикрашає зали, розповіла завідуюча дитячою бібліотекою №2 ТМБС Галина Компанієць. Крім того, декілька років тому літераторка передала книгозбиральні понад 100 своїх робіт-витинанок: тут і "Зима", і "Колядники", і персонажі улюблених казок, що й донині прикрашають дитячу бібліотеку.

Жанна Попович