Головна -> Послуги бібліотек -> Краєзнавча мозаїка  -> Краєзнавча екскурсія

 

Краєзнавча екскурсія   «Медобори – чарівний край подільської землі» Твій давній герб, Поділля, - золоте усміхнене сонце на білому щиті. Хай завжди ясно воно над полями і лісами , над вільними селами і містами, над усім чудовим Подільським краєм - окрасою України                Від Підкаменя на Львівщині до берегів Дністра простягнулися через Поділля невисокі гори-товтри, названі в народі Медоборами — за густі ліси-бори, за уквітчані сонячні галявини, за напоєні медом і росами трави на казкових, соколиної висоти горбах. Тут знаходять сліди поселень людини кам'яної доби і місця слов'янських городищ, тут були столиці руських удільних князівств і укріплені замки родовитих магнатів. Червоніли кров'ю поля битв проти монгольських орд, литовських і польських феодалів, проти татарських і турецьких нападників. Немало їх, загарбників і гнобителів, бачила подільська земля, рясно полита потом, слізьми і кров'ю українського народу. В медоборських лісах крилися гайдамаки і подільські опришки, повстанські загони Устима Кармалюка. Подільські товтри беруть свій початок поблизу Підкаменя. На одній з найбільш підвищених ділянок Подільської височини Волино-Подільського плато, де пролягає вододіл басейнів Дніпра-Славутича та Дністра, де із зелених затишних левад випливають холодними джерелами Іква, Стир, Серет, Горинь. Звідси на південний захід до Золочева та Бібрки простягнулося кам'янисте пасмо Гологір, на північний схід через Почаїв та Кременець — Вороняки і Кременецькі гори, а на південний схід аж до самого Дністра — висока скельна гряда Медоборських гір — Подільські товтри.   Через територію трьох областей — Львівської, Тернопільської та Хмельницької — пролягає товтровий кряж. На ньому, мов віхи на шляху, розташовані подільські села та міста: Збараж, Скалат, Сатанів, Смотрич, Нігин, Вербка, Княжпіль, Бакота. Попід відрогами товтрового пасма — оновлений Тернопіль — місто вузів і заводів; старовинний Кам'янець-Подільський — місто-музей та один з найбільших індустріальних і культурних центрів Хмельниччини. Подільські товтри — унікальна пам'ятка геологічного минулого, подібної якій немає у всій Європі. Бо тільки тут зносяться до неба вапнякові гори-стрімчаки, породжені і в глибинах прадавнього Сарматського моря. П'ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суші, завдяки м'якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатою і різноманітною була фауна і флора морських глибин. Протягом сотень тисяч років у теплих мілководних товщах існували і відмирали гігантські колонії коралів, водорості, моховатки, молюски та безліч Іншій мирських організмів, їх рештки, разом з дрібними частинками гірських порід, поступово відкладалися, нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши на протязі кількох сотень кілометрів величезний коралово-рифовий бар'єр. Коли внаслідок процесів Карпатського горотворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А на його колишньому дні залишилася височіти довга гряда вапнякових гір, яку вчені називають тепер Подільськими товтрами. Пасмо Подільських товтр має різну ширину: від двох-трьох до п'ятнадцяти—двадцяти п'яти кілометрів. Воно простягнулося більш ніж на двісті п'ятдесят кілометрів від Верхньобузько-Стирської рівнини (Мале Полісся) на Львівщині до Молдавії. Середня висота головного товтрового валу триста-чотириста метрів над рівнем моря. На п'ятдесят-сімдесят метрів піднімається він над навколишньою місцевістю. Чимало вершин підноситься ще вище — на сто — сто п'ятдесят метрів від підніжжя. Грізно виглядають вони над глибокими каньйонами Дністрових приток: Збруча, Жванчика, Смотрича, Мукші, Тернави, Студениці, які перетинають товтри. До центрального товтрового кряжа з північного сходу та південного заходу примикають окремі бічні пасма, які найкраще вирізняються поблизу сіл Остап'є, Вікно, Маків, Нігин, Біла, Вербка, Гуменці. Вони незначні за протяжністю, виступають на поверхні, як щербаті гребені або пологі горби-могили і вапнякові скелі. Товтри складені з вапняків багатьох видів: моховаткових, серпулевих, літотамнієвих різного геологічного віку верхньотортонських та сарматських. Коли йтимете по Медоборах, не пошкодуйте часу на зупинки біля каменоломень. Розгляньте один-два уламки вапняку, і ви перенесетеся, як у фантастичній машині часу, в незапам'ятні епохи минулого, побачите те, що природа навічно викарбувала у камені,— одну з давніх сторінок життя планети. Ось цей уламок — весь із сплетених у тісний клубок гілочок коралів, якихось чудернацьких на перший погляд трубочок, паростків, стебелець. В іншому місці вапняк — мов спресована в компактному об'ємі колекція найрізноманітніших черепашок. А на третьому кар'єрі до рук потрапить зернистий, щільний вапняк — з вигляду як світло-сірий пісковик. Та не поспішайте з визначенням, придивіться уважніше. І помітите, що все це — маса найдрібніших черепашок, які не завжди вдасться розрізнити неозброєним оком. Візьміть лупу — і перед зором знову розгорнеться дивна картина з геологічної історії Землі. Лише кілька хвилин зупинки, лише побіжний погляд на те навколишнє, мимо якого проходимо щодня. Камінь-вапняк, видобутий у товтрах, на Поділлі можна зустріти повсюдно. Подільські товтри — один з небагатьох куточків рідного краю, де на відкритих сонцю, дощам і вітрам кам'янистих схилах збереглися відмираючі і рідкісні рослини, яких не зустріти більш ніде на Поділлі. Тут спостерігається ряд реліктів міжльодовикових та льодовикових епох (бруслина мала, хвощ великий, молочай багатоколірний, осока біла, осока низька, рутвиця). Особливо численний склад ендемічних рослин: шиверекія подільська, спірея польська, рокитник подільський, чебрець одягнений, рокитник Блоцького, чебрець подільський, льон бессарабський, липучка напівоперезана, цибуля круглонога. На збережених острівцях цілинного степу красуються ковила Іоанна, ковила волосиста і остиста, калерія сиза, костриця сиза. П'янить неповторним ароматом квітуче степове різнотрав'я: вероніка степова, сонцецвіт звичайний, конюшина Шиверика, юринея павутиниста. Справжнє море трав і квітів! На крутих схилах поміж скелями та чагарниками криється таємничий фенікс українських народних переказів — ясенець білий, цінна лікарська реліктова рослина. У теплі сонячні дні її листочки виділяють ефірну олію, що спалахує від вогню сірника. Рослина при цьому залишається неушкодженою, через що й назвали ЇЇ в народі «неопалимою купиною». Лише подекуди ясенець залишився тепер у Медоборах. Як цінна ботанічна пам'ятка природи, «неопалима купина» оголошена заповідною і, охороняється державою. Значна частина Медоборів вкрита грабово-дубовими лісами. В широколистих медоборських лісах часто побачиш березу, клен, липу, ясен, явір, берест, в'яз, ільм. Мальовничий і різновидний підлісок з терну, глоду, дерену, гордовини, калини, ліщини, шипшини, бруслини європейської. На узліссях багато черешень, яблунь, груш, які щедро родять. Розмаїтий трав'яний покрив: дзвоники, конвалії, вероніка, самосил гайовий, материнка, звіробій, стародуб, маруна. Серед них є рідкісні рослини: фітеума, венерині черевички, кадило мелісолисте і багато інших. Медобори — невичерпна скарбниця медоносних, плодоягідних і лікарських рослин, де в промислових кількостях можна заготовляти терен, плоди глоду, шипшини, дерену, а також цінну лікарську сировину — звіробій, материнку, гадючник шестипелюстковий, чебрець, алтею, горицвіт, самосил, вероніку. У лісах чимало малини, ожини, суниць, різних грибів. Тут багато співучих птахів, неважко побачити дятла, одуда, яструба. Водяться зайці, білки, лисиці, борсуки, козулі, вепри. Завезено оленів. У найбільших лісових дачах на Медоборах тепер створені мисливські заказники, ведеться сувора боротьба з браконьєрством. Кілька товтрових ділянок оголошені пам'ятниками природи і охороняються державою.   Місто під каменем   Так називається поселення в давніх документах. А перша письмова згадка про Підкамінь датується 1441 роком. Місто під каменем... Ще здаля, під'їжджаючи до нього, бачиш вражаючий сірий моноліт, що, як ікло якогось міфічного створіння, здіймається на високому кургані поряд із такою ж стрімкою дзвіницею старовинного монастиря. Легенда, що дотепер живе серед підкамінців, розповідає... Давним-давно летів понад землею нечистий. Чинив прикрощі людям, насилав на них нещастя, засипав камінням хлібні ниви, відвойовані тяжкою працею у дрімучих лісів. Багато каменів накидав чорт довкола. Останнього приготував, щоб кляштор придушити. Та заспівали півні, зірвався камінь з чортового мізинця та й залишився навіки стовпіти на високій могилі. Цікаво, що в одному з оповідань Ганни Вальцевої майже слово в слово переказана така ж легенда, але... про найбільший, як кажуть люди, камінь Литви з назвою «Пунтукас». Мов гігантський трон лісового володаря, виточений з червоного граніту, височить він на сонячній галявині знаменитого Аникщанського бору, оспіваного ще у XIX столітті литовським поетом-класиком А. Баранаускасом. Звідки ж така схожість народних міфів про камінь у литовців та українців? Можливо, її слід шукати у спільності деяких шляхів минулої долі обох народів, про котру М. В. Гоголь писав у маловідомій широкому читачеві статті «Погляд на створення Малоросії». В першій половині XIV століття великий князь литовський Гедімін почав поступово витісняти татарів із південно-західних руських земель і при цьому «умів зберегти дружбу з татарами, володіючи відібраними у них землями і не платячи жодної данини. Цей дикий політик, що не знав письма і поклонявся поганському богу, у жодного з підкорених ним народів не змінив звичаїв і древнього правління: все залишив по-старому, підтвердив усі привілеї і старшинам суворо наказав поважати народні права, ніде навіть не позначив шляху свого спустошенням». Хоча М. В. Гоголь (що цілком зрозуміло) явно ідеалізує особу Гедіміна і надто стримано говорить про сам факт загарбання литовськими феодалами ослаблених міжусобицями і монголо-татарською навалою руських земель, безсумнівним залишається одне — з двох лих литовське правління було меншим і не могло навіть порівнюватися з ганебним ярмом Золотої Орди. І безперечним став у Литві тієї доби переважаючий вплив більш високої руської культури, ще більше зміцніли культурні зв'язки руського і литовського народів. Досить навести лише такі факти: руська мова стала державною мовою Литовського князівства, «Руська правда» позначилася на його праві, чимало князів прийняли православну віру і обрусіли на нових володіннях... Коли у жовтні 1846 року у Вишнівці (ЗО кілометрів північніше Збаража) перебував Т. Г. Шевченко, легенду про підкамінське диво йому розповів конюх з панського маєтку Федір Кружилка. «А він засміявся і каже: «То не так було... то чортяка нашого брата мав тим каменем там придушити — і придушив. От і Підкамінь!» — так у 1905 році вісімдесятирічний Ф. М. Кружилка в бесіді з академіком В. Г. Щуратом згадував свою розмову з великим поетом. Знахідки крем'яних знарядь указують, що в цих місцях уже п'ять-шість тисяч років тому жила людина неоліту. Згодом, в історичні часи, тутешні землі населяють східнослов'янські племена. Неподалік теперішнього Підкаменя колись лежало давньослов'янське місто Бутин, в якому мешкало, за деякими свідченнями, понад п'ятнадцять тисяч жителів. Воно було вщент знищене монголо-татарським нашестям. Монголо-татарське нашестя... Страшна, мов чума, навала з далекої Азії 1240, 1247 і подальших років. Спалені, сплюндровані міста і села Русі. Люди — хто загинув у лютій січі, хто потрапив до полону. Решта розбігалася по навколишніх непрохідних болотах, оселялася на загублених у диких нетрях місцях по берегах численних лісових річок. Настала важка доба татарського ярма. Ще на початку XIII століття, до монголо-татарської навали, в Підкамінь прибули посланці папської курії ченці-місіонери. Вони намагалися насаджувати католицьку віру поміж місцевих жителів, частина з яких на той час прийняла православ'я, інші продовжували поклонятися богам своїх предків-язичників. У 1349 і наступних роках, за короля Казимира Великого, західна частина Галицько-Волинського князівства (Галицька земля) потрапляє під владу польської корони. Польські феодали захоплюють руські землі, покріпачують людей. У цьому їм всіляко допомагає католицька церква. Новий господар Підкаменя шляхтич Цембровський загарбує навколишні угіддя, будує на високій горі укріплений замок. Знову з'являються ченці-домініканці. В 1464 році розпочинається спорудження костьолу і монастиря. Але в 1519 році Підкамінь разом із замком та монастирем руйнують і нищать татари. В 1612 році замок і монастир відбудовують. Зокрема, в товщі гори пробивають колодязь завглибшки сто двадцять два метри, спорудження котрого тривало вісімнадцять років. Зростає і розвивається місто, особливо після того, як отримало магдебурзьке право. Та все тяжчою ставала доля місцевого трудящого Люду. Феодальний гніт доповнювався національним і релігійним. Не припинялася боротьба поневолених селян проти феодалів-гнобителів та католицької церкви. В роки визвольної війни українського народу підкамінці повстали проти панів, розгромили ряд фільварків, подали допомогу військам Богдана Хмельницького у здобутті замку та монастиря. Аж до 1772 року перебував Підкамінь під владою шляхетської Польщі, а після першого поділу Речі Посполитої відійшов до Австрії. Минали віки, змінювалися один за одним феодали, монархи, а життя трудящих залишалося безпросвітне важким. У 40-х роках XIX століття всю Галичину охопили селянські заворушення. Піднялися проти поміщиків і селяни Підкаменя та навколишніх сіл. На придушення бунту цісарські власті вислали каральний загін. Коли в результаті революції 1848 року панщина в Австрії була скасована, доля селянської бідноти мало чим поліпшилася. Більшість земель, найродючіші угіддя залишилися в руках поміщиків та сільських багатіїв. У 1868 році на Підкамінщину прийшло ще одне страшне лихо — пошесть холери. Смерть забрала тисячі жертв, вимерли цілі села. Австрійський уряд неспроможний був щось вдіяти... Оглянемо селище з його найвищої природної точки — вершини легендарного каменя. Коли по крутому схилу гори піднімаєшся до нього, здається, ніби наближаєшся до якогось храму, спорудженого могутніми невідомими силами. І зупиняєшся перед цим дивним монументом, підкорений його силою, неприступністю і владною величчю. Висота каменя сягає шістнадцяти, а діаметр — чотирнадцяти метрів. У стрімкій вертикальній стіні хтось колись видовбав глибокі ямки-сходинки для рук та ніг, якими можна вибратися на плоский, як стіл, верх. А там, у сірій товщі кварцового пісковина, несподіване—шість ям-могил півметрової глибини. Одна з них — подвійна. Така ж незрозуміла заглибина-ніша, форма якої нагадує серце, вирізняється в підніжжі каменя із західної сторони. Хто видовбав їх у товщі цього вплете? Коли? Навіщо? Нічого не скаже мертвий камінь, мовчать легенди. А може... Що, коли таємниці каменя пов'язані з де«жими реальними фактами?.. В документах минулого століття вказується, що гора, на суміжних вершинах котрої височать камінь і монастир, носить назву Рожаньца (Рожаниця). Ще сто-двісті років тому ця назва жила в народі, увійшла в історичні записи. З досліджень академіка Б, О. Рибакова, історика-етнографа С. О. Токарева та Інших учених відомо, що слов'яни-язичники поклонялися богам Роду, Рожаниці, вбачаючи в них чи то родових духів-предків, чи то духів народження і родючості. Деякі вчені схильні до думки, що Род у дохристиянські часи у багатьох слов'янських племен міг бути верховним божеством. Тому цілком вірогідно, що камінь, який навіть наших бувалих сучасників хвилює своєю монументальністю і суворою незвичністю, використовувався в прадавні часи як святилище для звершення культових обрядів у місцевих слов'янських родових громад. І, може, колись давно в глибокій ніші-серці біля його підніжжя струменіла гаряча кров і гинули під ножем жертви, принесені одноплемінниками для умилостивлення численних богів грізного і таємничого для людей тих часів світу... Попід горою у долині розкинулося потопаюче у зеленій повені селище. Зі сходу і заходу приступають до Підкаменя горбисті килими лісів. А недалеко від каменя, за пологою сідловиною Рожаниці, на плоскому постаменті шаруватих плитових скель здіймаються потемнілі від часу мури колишньої монастирської садиби. У глибині гори під монастирем є дві печери. Одна з них колись, напевне, служила за підземний храм чи каплицю. Попрощаємося на деякий час з сонцем і зайдемо під холодні склепіння підземелля. Вологі сутінки огортають нас. Насторожена тиша зрідка порушується лише ударами важких краплин, що зриваються з чорної, місця ми вкритої кіптявою стелі. Дві галереї-зали печери, заввишки шість-сім метрів і загальною протяжністю до тридцяти метрів, закладені в надрах гори у вигляді літери «Л». У багатьох місцях на стінах бачимо чіткі сліди обробки каменю кайлом чи схожим на нього інструментом. У дальньому куті печери біля вершини «Л» видніється своєрідна ніша-вівтар з приступками, вибитими в камені. Подібне місце зі сходинками і плоским майданчиком ви роблене в стіні поблизу західного входу до печери.Польовими доріжками, попід ліси та колосисті ниви, веде маршрут у Медобори. А погляд усе повертається до величного самотнього каменя на кургані. Мов одинокий подорожній, він ще довго дивитиметься нам услід на далекий теплий південь, куди ведуть сповиті сонцем і вітрами скелясті верхи Подільських товтр.   Гаї шумлять   Мабуть, не випадково народилася ця назва, зв'язана з зеленими гаями і лісами на розлогих хвилях чорнозему у верхів'ях поліських та подільських рік. Села, немов близнята: Гаї Старобродівські, Гаї Дітковецькі, Гаї Смоленські, Гаї Малі, Гаї Великі, Гаї Чумацькі, Гаї за Рудкою і, нарешті, Гаї Розтоцькі, до яких пролягає наш шлях. Поблизу Гаїв Розтоцьких Медобори вперше розривають міцні обійми щедрої землі і здіймаються розлогими горбами до сонця. Три гори — Гостра, Свідрова, Гушерова — обступили село. Тут їх ще не називають товтрами. Ця назва у розмовах місцевих жителів з'явиться трохи далі на південь, біля Ігровиці. Та вже лунають вибухи і гуркочуть самоскиди на горах. Товтри віддають свій камінь для доріг, будівель, полів, промислових підприємств Тернопілля. Стоять гори Медобори. Коротка історія Гаїв Розтоцьких. Село відоме з 1785 року. Розбудовуватися почало після великої пожежі 1830 року, яка майже повністю знищила розташовані поблизу Заложці. Вихідці з них, викупивши шмат землі у монастиря святого Августина, заснували поселення. За два кілометри на південний захід від Гаїв Розтоцьких у долині річки Серета — старовинне містечко Заложці. Два пам'ятники із далекої давнини збереглися в ньому: руїни оборонного замку з 1516 року та церква в стилі бароко, побудована в сорокових роках XVIII століття. Заложцівські укріплення служили захистом від татаро турецьких набігів. Та не лише для цього. Польські феодали зміцнювали замок ще й з іншою метою — як один з численних опорних пунктів у своїх експансіоністських діях на українських землях. У Заложцівському замку польський король Сигізмунд III в 1604 році готував ганебний похід на Москву, щоб, посадивши на царський престол свою маріонетку — авантюриста Лжедмитрія І, підкорити польській короні Російську державу. А далі село за селом: Буданівка, Мильне, Мала Березовиця, Дубівці. Поміж ними — неосяжна просторінь нив. Товтри йдуть то окремими горбами, то суцільною скельною, покритою лісами, грядою. В долині вузенької річечки з голосною назвою Гук, між двома високими горами лежить село Буданівка. На схилах гір, вкритих мішаним лісом, до цього часу збереглися сліди першої світової війни: рештки траншей, бліндажів... Гору Ґонтову добре видно з центра села Мильного. Мов сонний верблюд, простяглася вона проти неба, підставивши всім вітрам свої шорсткі боки. На горі—трава, камінь, вівці, кошари, смалкий, тугий вітер... Складається враження, що ти несподівано потрапив у Карпати на якусь високу полонину... З вершини Ґонтової відкривається виднокруг на десять-п'ятнадцять кілометрів. Поля, поля... Кучеряві купи зелені — хутори. На горизонті врізаються в небо комини заводів, лілові смуги лісів, щербатий ланцюг товтрового кряжа. За розлогою горою, що аж ген на обрії, в затишному куточку над невеликою річечкою Гніздечною, притулилося до зелених Медоборів село Дубівці. З Дубівців всі дороги ведуть до Збаража.   Сторінки книги віків   Чи то по під лісом на Зарубинці і далі старим шляхом, обсадженим ясенами, чи (що не менш цікаво) навпростець по товтрових лісових стежках аж до річки Гнізної, на обох берегах якої розкинулося місто Збараж... Місто багатовікової, складної долі, давня руська земля. Тут було слов'янське поселення епохи Київської Русі (IX—XIII століття), сліди якого виявлені при археологічних розкопках на території Старого Збаража. Перша письмова згадка про Збараж датується 1205—1211 роками, коли польський князь Лєшек Бялий, прагнучи загарбати чужі землі, зазнав у цих краях нищівної поразки від руських дружин. У XIII столітті літописи говорять про Збараж як про центр удільного, залежного від Галицького, князівства. Двічі піддавався Збараж 20 розоренню під час монголо-татарської навали. Перший збаразький оборонний замок, за свідченнями історичних хронік, був споруджений у 1383 році за князя Сіверського Дмитра Корибута. В XV—XVI століттях укріплене місто відіграє важливу роль у захисті західно українських земель від татарських орд. Під час одного з ворожих нападів у 1474 році разом з оборонцями фор теці загинув у бою князь Василь Васильович (Несвізький) Збаразький. Його дружину, дітей, уціліле населення міста татари забрали в ясир, а оселі та замок спалили. Востаннє фортеця в Старому Збаражі була здобута і знищена татарами в 1589 році і з того часу перестала існувати. В 1631 році на новому місці — підвищеному лівому березі Гнізної — за проектом архітектора Скамоцці та голландського інженера Вана Піне споруджується новий укріплений замок для захисту від татар і турків. У 1613 році місто перейшло у власність покатоличених українських магнатів Вишневецьких — жорстоких гнобителів і лютих ворогів свого народу. Безприкладні знущання над людьми, тортури — ось чим стало відоме на Україні ненависне ім'я цих феодалів, які зіграли свою чорну роль і в історії Збаражчини. Збараж навіки увійшов в історію як одне із визначних місць героїчної визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Літо 1649 року... Козацько-селянські війська під проводом Богдана Хмельницького стали облогою довкола міста... Сорок днів точилася запекла січа на валах та фортечних мурах Збаража. Польська шляхта при підтримці німецьких та угорських найманців боронилася затято, її привідці Фірлей, Ланцкоронський, Остророг, Конецпольський, Собєський, Пшиємський, а надто головний кат і перевертень Ярема Вишневецький знали: помилування від повсталого народу не буде. Відомий польський письменник Генріх Сенкевич при всій тенденційності та обмеженості націоналістично-шляхетських позицій, з яких він показував велику визвольну війну українського народу, так описав у романі «Вогнем і мечем» один з епізодів штурму Збаража: «Йшли курені не січові, а за ними грізні переяславці з Лободою, за ними Воронченко вів полк Черкаський, Кулак — полк Карвовський, Нечай — Брацлавський. Штепка — Уманський, Морозовицький — Корсунський. Йшли і калничани, і сильний полк Білоцерківський, що п'ятнадцять тисяч люду налічував. А за ними — сам Хмельницький — у вогні, мов шайтан червоний, підставивши широкі груди під кулі, з лицем лева, зором орла, в хаосі, димі, стовпінню, різанині і коловерті, в полум'ї, всевидючий і всім керуючий...» У запеклих боях за Збараж полягло немало козаків та селян-повстанців. Загинув славний полковник Н. Мрозовицький, оспіваний у народних піснях як С. Морозенко:   Ой, Морозе-Морозенку, Ти славний козаче За тобою, Морозенку Вся Вкраїна плаче!   Тяжку рану отримав полковник Іван Богун, якого навіть самі люті вороги визнавали «найсвітнішим лицарем козацьким». Лише укладення мирної угоди між Богданом Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром, що відбулося після відомої Зборівської битви 15— 16 серпня 1649 року, врятувало шляхетське військо у Збаражі від неминучого розгрому. Козацькі війська зняли облогу і відступили від міста. Та в 1651 році під час походу на Берестечко козаки все ж таки здобули Збараж— один з найбільших на Західному Поділлі центрів польсько-католицької колонізації. В 1675 році Збараж захопила і спустошила турецько татарська армія, очолювана Ібрагімом-Шишманом. Двічі, в 1707 та в 1734 роках, в місті побували російські війська разом з українськими козацькими полками. Збаразьку укріплену фортецю оглянув Петро І, який високо оцінив фортифікаційні особливості та архітектуру замку. В 1772 році Збараж переходить під владу Австрії. Час минав. Роки складалися в десятиріччя, шикували ся у віки і спливали в минуле. Наприкінці XIX століття Збаражчина стає одним із помітних революційних центрів тогочасної Східної Галичини. В Збараж і села Збаразького повіту неодноразово приїжджає Іван Франко, зустрічається з трудовим людом, виступає з промовами на селянських вічах. У 1895 році збаражці висувають кандидатуру великого письменника, революціонера-демократа в посли до австрійського парламенту. І хоча внаслідок класове рафінованих виборчих законів Австро Угорської імперії І. Я. Франко не був обраний, його полум'яні виступи, пропагандистська робота в селянських масах активно сприяли дальшому зростанню революцій них настроїв на Збаражчині. Із Замкової гори відкривається чудовий вид на місто. Внизу над Гнізною на тлі сучасних забудов вирізьблюється строгий силует старовинної дзвіниці монастиря ордену бернардинців (будова 1637 року). Поряд з містом за його західними околицями—старовинне село Залужжя. У ньому зберігся цінний архітектурний пам'ятник XVI—XVII століть — оборонна церква Преображення, споруджена у стилі пізнього ренесансу. В Залужжя до відомого радикального діяча Шмигельського приїжджав Іван Франко, привозив йому революційну літературу. Збереглася хата, в якій зупинявся великий Каменяр. Там, де глибока долина Гнізної розтинає Медоборський кряж, мальовничо розкинулися оселі Старого Збаража (два-три кілометри на південний захід від сучасного міста). Скелі, ліс нависають над річкою, з одного боку якої зеленіють гори Довбуша та Бабина, з другого — Монастирок і Замкова, На Замковій горі, де збереглися сліди мурів старої Збаразької фортеці, ще й тепер можна знайти уламки старовинного посуду, наконечники списів та стріл. Винятково цікава Бабина гора, на котрій в минулому столітті вчені провели ряд археологічних досліджень. При розкопках валу, що оточував гору, знайдено давньоруські грунтові поховання, керамічні вироби, уламки зброї та інші предмети. А на самій горі було виявлено фундамент доісторичної поганської святині слов'ян — Баби. За сім кілометрів на південь від Збаража над Гнізною— велике село чернихівці. Його історія тісно пов'язана з визвольною боротьбою українського народу. Звідси в 1649 році розпочали наступ на Збараж війська Богдана Хмельницького. Чернихівці — батьківщина діяча прогресивної української еміграції в США М. Січинського. В цьому селі жив А. Грицуняк. Про нього Іван Франко писав як про «незрівнянного народного бесідника, гарячого борця за мужицькі права, за мужицьку гідність і справедливість». За виступами і розповідями А. Грицуняка письменник обрав сюжети для своїх оповідань «Свинська конституція», «Розбійник і піп», «Притча про графа Бадені». Пам'яті цього простого черниховецького селянина І. Я. Франко присвятив окрему книжку «Антін Грицуняк», його життя та смерть і спадщина, яка по нім лишиться для нас». На узбіччі товтр біля підніжжя Зубової гори лежать Доброводи — старовинне поселення, яке під назвою Добра Вода згадується в документах ще 1463 року. За раз село відоме кар'єрами рифових вапняків. Видобутий тут камінь, стінові блоки з білого вапняку використовувалися при відбудові зруйнованого у боях з гітлерівцями Тернополя та багатьох інших сіл і міст області. В доброводівських товтрових відкладах час від часу трапляються рідкісні знахідки древньої скам'янілої фауни — відбитки риб, молюсків, різноманітні черепашки. Неподалік села насипана «Могила братів», в якій по ховані українські та російські воїни, що полягли у великій битві з татарами 1665 року. Доброводи — батьківщина друга і послідовника І. Я. Франка вченого-етнографа О. І. Роздольського (1872—1945 рр.). Його збірка «Галицько-руські народні мелодії», яка складається з 1500 пісень, увійшла до золотого фонду вітчизняного фольклорознавства. З давніх-давен славиться народними умільцями село Кобилля, що лежить у верхів'ях річечки Гніздечної. Ще в минулому столітті вироби сільських килимарів експонувалися і здобували призи на європейських виставках. З покоління в покоління передається килимарське мистецтво в родині Івахових. Крім Андрія Маркевича Івахова та його доньки Ма русі прославилися як чудові майстри Ганна Крива, Ганна Михальська та чимало їх учнів. Праці килимарів з Кобилля в 1961 році на виставці у Києві відзначені дипломами та преміями. Поблизу Кретівців, що на південний схід від Збаража, під одним із степових курганів, насипаних козацькими шапками на могилах товаришів, полеглих в бою з шляхтою, за переказами, лежить полковник Н. Мрозовицький — сподвижник і вірний товариш Богдана Хмельницького. Із Збаража рейсовим автобусом зробіть коротку екскурсію до старовинного містечка Вишнівця, що над річкою Горинню. Звідси походить славний Байда — Вишневецький, оспіваний в народних думах і піснях як ватажок запорозького козацтва в боротьбі з татарами і турками. В 1558 році, перебуваючи на службі у московського царя, Дмитро Вишневецький очолив вдалий похід російських військ на Крим під Перекоп. Нащадки Вишневецьких виявилися негідними слави своїх предків. За привілеї та шляхетські вольності, милостиво подаровані їм польськими королями, вони, як і більшість інших українських князів-магнатів, зрадили свій народ, ополячилися, прийняли католицьку віру, стали лютими ворогами України. Вони нещадно експлуатували своїх підданих, ревно захищали загарбницькі інтереси шляхетської Польщі. У Вишневецьких знайшов притулок горезвісний пройдисвіт Лжедмитрій І. У селищі збереглася церква XVI століття, в якій він заручився з Мариною Мнішек.   Уздовж колишньої „дороги сліз"   З висоти грізних колись бастіонів старої Збаразької фортеці гляньмо на схід. Там, де над полями встає багряне сонце, пролягав Чорний шлях. Вітерець доносить пахощі кукурудзяного цвіту, полину, польових трав. Тиха, незрушна блакитна далечінь. Та досить перенестися в уяві на кілька століть у давноминуле — і постане інша картина. Чорний шлях триста-чотириста років тому... Дорога горя і сліз, земля, столочена копитами кінних орд. Навкруги на десятки, сотні верст тільки згарища, сплюндровані села і хутори. Оповитим курявою гостинцем у далекі кримські степи повертають татарські загони, женучи ясир. Ідуть пов'язані ремінням-сирівцем чоловіки, йдуть красуні подолянки із виплаканими очима. Погойдуються в сідлах поважні мурзи. Смокчуть з бурдюків бузу, жують в'ялену конину. Задоволені: здобич багата. А на невільничих ринках Бахчисарая, Гьозлева і Кафи чекають ЇЇ заморські купці і дзвенить золото. Бредуть полонені. Рідко хто з них ще побачить рідну землю. Хіба що десь з балки вирветься ватага сміливців, впаде зненацька на супостата. Задзвенять шаблі, засвистять стріли, впадуть на гіркий полин протяті козацькими списами ординці, і поменшає на сотню невільників на кримських торгах. Чорний шлях... Тепер від нього залишилися лише легенди, що переходять від діда до онука. Він пролягає саме тут, де вузенька дорога з глибокою колією тракторних коліс, поросла споришем, буркуном та сизими полиновими волотками, веде від Збаража в поля. Як разюче змінюється обличчя землі! На шляху, що увійшов в Історію з такою похмурою назвою, сьогодні колосяться густі, мов ліс, пшениці. По шляху, яким ходили орди і козацькі полки, тепер крокують сталеві опори високовольтних ліній електропередач... Між Збаражем та Максимівкою товтровий кряж помітно пологішає, розчленяється на окремі невисокі узгір'я, поєднані рівнинними степовими ділянками. Та рівниною ці місця не назвеш. Численні балки і видолинки ховаються за брустверами великих і малих згірків, утворюючи вкриті очеретом та болотним зіллям озерця. Порівняно недавно, за пам'яті старожилів, таких озер тут було значно більше, зустрічалося чимало джерел. На деяких озерах на все літо оселялися дикі качки, лелеки, чаплі та інші водоплавні і болотні птахи. Про два озера—Срібне та Золоте—збереглася давня легенда. Коли польські пани втікали від козацьких полків Хмельницького, то не мали часу взяти з собою всі награбовані в народу багатства. Покидали в перше озеро срібло своє. Та доганяли їх бистрі коні козацькії і, рятуючи життя, покидали в друге озеро усе золото. Відтоді люди назвали озера «Срібним» і «Золотим». Максимівка — невелике село. Розповідають, що свою назву воно одержало на честь відважного козацького ватажка Максима Кривоноса. Можливо, це й справді так. Історія тутешніх сіл, ярів та доріг тісно пов'язана з подіями визвольної боротьби українського народу. На відрогах товтр поблизу Максимівки ще й тепер можна виявити сліди козацьких фортифікацій. Люди називають це місце Лисим окопом... Високим розложистим валом піднялися над полями Медобори. За Максимівкою відкриваються Гори Стрийовецькі — село, не подібне до інших, розкидане невеликими хутірцями по одній-дві хати. Здалеку воно схоже на зелені острівці серед золотого моря хлібів. На старих картах ця місцевість позначена кількома незвичними для нашого часу назвами: Гуляй-Поле, Біла Корчма, Чорна Корчма, Зелена Корчма, Червона Корчма... Звідки ж взялися такі дивні тепер назви? Колись через Гори Стрийовецькі йшла дорога із Збаража на Скалат. Меткі ділки побудували на жвавому шляху шинки, куди заглядали подорожні, зборена нуждою сільська голота. Чорна Корчма стояла неподалік нинішнього дворища Савчинів. Далі, біля хутора Кам'янецький Ліс — Біла, а над гостинцем на Тернопіль і Збараж — Зелена та Червона. Походження їх назв тепер уже ніхто не знає. Тільки дідусі хитрувато жартують: у Чорній Корчмі пили чорно, а в Білій—до білої гарячки. Мальовничі у зеленому вінку Гори Стрийовецькі. Обабіч крайніх будівель за смугою молодого лісу простяглася вздовж товтрового узгір'я Царева долина. Оповідають, що колись відбулося тут люте бойовисько, в якому загинув великий військовий вождь. Історія чи байка? Відповісти важко. Та десь з десяток років тому у верхів'ї долини орачі випадково виявили древнє поховання. Судячи по знайдених прикрасах, воно могло належати знатному воїнові. Може, це й був ключ до забутої таємниці Царевої долини? Допитливому гостеві місцеві жителі охоче показують ще одну загадку минулого — татарську могилу: великий, виположений віками курган, покритий густим грабовим дрібноліссям.А наш маршрут знову веде далі землею, де в кожній п'яді живе подих героїчної історії минулого і недавніх часів. Богданівський ліс, попід яким тягнеться польова дорога, за переказами, назвали на спогад про Богдана Хмельницького. А ось і Біла Корчма, вірніше місце, де вона стояла в давні часи — ще до першої світової війни. Тепер інші часи, і корчма — не корчма, а досить-таки оригінальний ресторанчик. При шосе рекламний щит: чумак із люлькою осідлав верхи бочку. Це і є «Чумацький табір», який поминути ніяк не можна. Серед лісу, де влітку повно пташиного щебету, стоять звичайні чумацькі вози, нап'яті брезентовими шатрами. Там із великих келехів частують гостей пінистим пивом. Поряд відкриті альтанки, естрада, танцювальний майданчик. Інтер'єр головного залу виконаний за українськими народними мотивами. Стіни прикрашені полицями з розмальованими мисками, на столах полив'яні тарілки, дерев'яні ложки, якими їли на : Україні споконвіку. Моторні дівчата у вишиванках миттю подадуть подорожньому галушки, борщ, гречаники, шулики і обов'язкову фірмову страву — чумацьку кашу, затовчену старим салом. Особливо гарно тут взимку. Високі ялини біля подвір'я лісника, що мешкає поблизу, перетворюються тоді в білі химерні фігури, схожі вночі на казкових богатирів. Віття звисає пишними китицями, аж гнеться від хрусткої паморозі. Здається, що в гостину до Медоборських гір завітала чарівна снігуронька, народжена під полярним сяйвом далекої півночі. Далі маршрут пролягає по гребеню Медоборів. Гори зелені, розлогі. Час від часу на поверхню визирають гострі сіро-жовті скелі. Між ними скупий трав'яний килим, витоптаний овечими отарами. Кам'янисті схили зрідка поцятковані дивними квітами ломикаменя, світло-соняшникові зірочки якого схожі і на безсмертник, і на едельвейс... Наш шлях пролягає біля великого механізованого вапнякового кар'єру. При бажанні можна відвідати його, а також зробити екскурсію на технічну станцію первістка української газопаливної промисловості — магістрального газопроводу Дашава—Київ.   Фортеця біля трьох скель   Зійдемо на короткий час з Медоборів, щоб побувати у старовинному місті Скалаті, яке лежить за три кілометри від підніжжя гір. Давно-давно біля одного з відрогів товтр при трьох скелях знайшли собі притулок перші поселенці і назвали обране місце Скалатом. То було в XVI столітті—лихому і неспокійному часі воєн та кривавих набігів. А місце виявилося вдалим, тут проходили торгові шляхи на Збараж, Теребовлю, Кам'янець, Львів.Десь близько 1630 року на просторому пагорбі над заболоченою долиною річечки Гнилої талановиті подільські майстри-каменотеси спорудили фортецю, що стала оплотом володінь польського феодала Криштофа Віхровського. Багато облог, руйнувань і перебудов зазнав ста рий замок. Надійна система фортифікацій, що на сотні метрів обперізували фортецю, непрохідні, зрадливі багна з трьох боків не лише стримували полчища турецько татарських завойовників, а й захищали гнобителів від гніву поневоленого народу. Та не змогли встояти товсті мури перед козацькою відвагою. Полки Максима Криво носа разом із повсталими скалатцями в роки визвольної війни 1648—1654 років повергли в прах шляхетські хоругви. Танули віки. Місто жило, розвивалося. Його мешканці ; торгували сіллю і рибою, займалися різними ремеслами, і ніколи не схиляли в покорі голови перед гнобителями. Відчайдушна повстанська ватага народного месника Панталахи на початку XIX століття примушувала тремтіти скалатських та інших багатіїв. Перед мандрівником, який підходить до Скалата з боку річки, відкривається чудова панорама... Крізь густе сито ранкового туману червоно спливає кружало сонця. Наріжні вежі старої фортеці стоять на чатах століть, як легендарні воїни в гостроверхих червоних шоломах, і їх тьмяні тіні сторожко застигли в дзеркалі води. Схилили віти старі верби, купаючи листя в сонячній доріжці.  Чотири башти Скалатської фортеці збереглися най краще. Консерваційні заходи, вжиті кілька років тому, зупинили руйнування цього цінного пам'ятника історії та архітектури. За хутірцем з кількох хаток, схованих у долині маленької річечки, піднімаються скелі товтрового кряжа, невеликі, острівцями, цілинні степові ділянки на узгір'ях Медоборів. Як запашні полонини Закарпаття, вони зачаровують мандрівника високими, на людський зріст, травами, морем квітів, знайомих і ніколи не бачених, прохолодною тінню старезних замріяних дубів на узліссях. Скинемо рюкзаки і полинемо в це плетиво кольорів, в цю п'янку, запашну, мов свіжий мед, купіль різнотра в'я. Блукати тут гомінким товариством не слід. Потрібно залишитися з природою сам на сам. Лише тоді найкраще сприймається вся її краса.Найбільш привабливі ці місця в серпні, коли забринить золота прелюдія осені. Усе, що зеленіє, цвіте, пурхає, дзижчить,— спішить розплескати до кінця свою тільки на одне літо дану силу. Щоб не запізнитися, щоб не залишити до приходу холодів жодної краплини невикористаної енергії. Які тільки трави і квіти не зібралися на цьому сонячному узвишші! Неторкані, невитолочені, простяглися вони суцільним килимом по материнській неораній землі. Тільки окремі доріжки, протоптані чи то диким вепром, чи іншою звіриною, ведуть до лісу. Тут зустрічаються рідкісні ботанічні релікти, зокрема ковила, м'ятник подільський, диптан ефіроносний. Гострими густими пірамідками розбігся по схилах товтр наш альпійський знайомець з високогір'я — зеленорутий ялівець. Блукаєш трав'яними нетрями, дихаєш настроєм квітуючого розмаю і здається: ти у казці. І напливають на тебе давні повір'я про приворотну силу макових пелюсток і квіту ромену, про цвіт папороті, який можна знайти лише раз в житті — в ніч на Івана Купала... Там, де дорога зі Скалата на Підволочиськ покрученою стрічкою серпантина перебирається через товтро вий кряж, у зеленій підкові гір лежить затишна долина. Поля із срібними скельцями озер то з одного, то з іншого боку пасма вклинюються між густими лісами Медоборів. На узліссях — суцільний кордон диких груш, яблунь, черешні, глоду. Кряж піднімається все вище і вище. Аж ген сліпучо-білі сторчові скелі, мов маяк на березі зеленого лісового моря, що подає сигнал зупинитися і відпочити.   Франковими стежками   Горбасте тіло Медоборів зникає десь за небосхилом у хвилях блакитного марева. Із заходу до гір прилягає широка долина. По ній розсипані то гостроверхі, то плоскі довгасті кам'яні брили. Здалеку вони здаються крихітними, немов камінчики скотилися із стрімких схилів пасма. Та при наближенні переконуєшся, що вони зовсім не такі 8 мініатюрні, як здавалося спочатку. За товтровими гора ми Гостра, Любовня, Лебедиха, Ципель, Довга — село Вікно. Не одна стежка сходжена тут великим Каменя рем. А ті, неприступні з вигляду, урвисті білі скелі народ назвав Франковими. У пошуках притулку і захисту люди здавна горнулися до Медоборів. Колись недалеко звідси, біля підніжжя гори Довгої, лежало невеличке село Зелена Груша. В страшні часи татарської навали чужинці стерли його з лиця землі. Хтось з уцілілих жителів,— повідають, що то був рибалка,— поселився на новому місці біля потічка, який брав початок з великого болота з численними карстовими озерами-вікнинами. Згодом тут виросло село, і назвали його Вікном. Перші письмові згадки про Вікно датуються 1464 роком. Багато вигадок і переказів виникло навколо незвичайних, не замерзаючих у найлютіші морози, озер-вікнин, утворених підземними водами, що в кількох місцях прорвалися назовні могутніми джерелами. Тепер у районі проведені осушувальні роботи. Залишилося лише два невеликих джерела, що становлять унікальний пам'ятник природи. Зараз вони взяті під охорону держави. Півтора століття тому село належало багатому дідичу Івану Федоровичу. Важко доводилося тоді галицькому селянству, яке зазнавало потрійного гніту австрійських баронів, українських і польських поміщиків та церкви. Аграрна реформа 1848 року не зменшила прірви між багатіями і неімущими. Майже з двох тисяч гектарів приписаної до села землі більша тисячі двохсот належало Федоровичу, кількадесят — церкві, рештою володіли сто п'ятдесят сім селянських дворів. Вікнянський хлібороб навіть у врожайні роки не міг звести кінці з кінцями. Багато людей кидало рідний край, обжиті з діда-прадіда місця і рушало в далекі заокеанські мандри. Понад сімдесят селян з Вікна емігрували до Німеччини та Америки. Син Івана Федоровича Владислав заснував у селі ґуральню та килимарську майстерню. Згодом справа килимарства досягла високого мистецького рівня. У 1873 році на Віденській виставці вироби вікнянських килимарів користувалися великим успіхом і здобули загальне визнання. У Вікні крім місцевих майстрів працював відомий килимар з Кобилля на Збаражчині Іван Івахів. Він виткав понад шістсот килимів. На жаль, самобутнє народне мистецтво килимарства не знайшло продовження у селі. Тепер лише в родинних скринях старожилів подекуди зберігаються неповторного рисунка килими, створені сімдесят-сто років тому. У Вікні часто бував відомий український вчений і поет В. Щурат, художники М. Івасюк, І. Труш, К. Устиянович. За порадою останнього для розбору родинного архіву Федорович запросив Івана Франка. Кілька місяців роботи у Вікні протягом 1883—1885 років були для Франка дуже плідними. В архіві Івана Федоровича він виявив матеріали, що характеризували економічне становище західноукраїнського селянства в 1810—1848 роках. Знайдені дані стали основою праці «Критичний огляд до подій 1846 року, особливо в Східній Галичині».Матеріали з архіву Федоровичів Іван Франко використав також у працях «Земельна власність у Галичині», «Гримайлівський ключ в році 1800», «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині 19 ст.» У Вікні він працював над великою розвідкою «Жіноча неволя в руських піснях народних», де використав пісню «Ой, у місті Гусятині сталася причина...» Франко спостерігав життя селян, записував старі розповіді та легенди. Зібрані факти і враження послужили згодом Каменяреві епізодами поеми «Панські жарти». Вабила славетного поета чарівна природа Медоборів. Він любив годинами блукати по скелях і запашних луках. Тут, на товтрових кручах, народилася не одна геніальна Франкова думка, не одна рима. Перебування Івана Франка у Вікні позначилося на світогляді багатьох селян. Великий Каменяр посіяв у душах землеробів живучі зерна жадоби світла, знань. Першими плодами того поетичного засіву було створення радикального гуртка, відкриття у селі народної книгарні «Просвіта». Ще донедавна у Вікні можна було поговорити із стариками, які з гордістю розповідали про незабутні зустрічі і розмови з Іваном Франком. У наші дні мешканці Вікна свято бережуть пам'ять про велета української літератури. Місцевий колгосп та школа носять ім'я Каменяра. В центрі села встановлене погруддя І. Я. Франка. За чотири кілометри від Вікна по трасі Сатанів—Скалат лежить древнє селище Гримайлів. У його зовнішньому вигляді сусідують сучасність і патріархальна старовина. Поряд з новими будинками, асфальтом автостради, голубими автобусами-експресами — давній забутий цвинтар з похиленими надгробками, кам'яні вищерблені сходи старих забудов, руїни костьолу. Окраса Гримайлова — його парк. Колись у ньому стояв великий палац. У війну в фасад влучила фашистська бомба. Загинула розкішна колонада, а згодом не уникла сумної долі вся будівля. Парк зберігся краще. Столітні дуби, липи, клени творять могутніми кронами суцільний дах. Дуже гарно тут навесні, коли цвітуть каштани.   „Сат" означає велике село.   На східному боці Медоборського кряжа — старовинне подільське поселення Сатанів. До нього з Вікна веде через товтри асфальтова траса. На протилежному боці автостради, посеред грабового лісу, є великий буковий гай — рідкісне для Подільських товтр явище. Кілька десятків могутніх струнких дерев столітнього віку створюють мальовниче заповідне місце. Далі по шосе — село Красне, де в 1894 працював — І збирав народну творчість академік В. Г. Щурат. За Красним та Волицею, на березі Збруча — село Калагарівка. На лівобережжі Збруча, що єднає Тернопілля та Хмельниччину, височить Сатанів. Річка під містечком тиха, спокійна, невелика заплава рівна як долоня. Там, де русло робить круте коліно, над долиною нависли по хмурі вежі фортеці. Можна лише уявити, як важко було штурмувати її мури. Крутий підйом, кам'янисті укоси, грунтові води на стрімких схилах! Гірко доводилося зайдам із чужих земель на цих збручанських урвищах під прицілом сатанівських стрільниць. Кістками нападників «вимощені» підступи до замку. Немало полягло і захисників. Криваві битви розгорялися тут протягом кількох століть. Сатанів руйнувався татарами і турками в 1528, 1530 і дальших роках. Одна з найстрашніших трагедій випала на 1676 рік. Армія турецького султана Магомета IV оточила Сатанів. Відчайдушне боронилися подоляни, та не могли встояти перед навалою. Чотири тисячі непокірних слов'янських голів, стяті ятаганами, впали на землю...Відпочиньмо біля фортеці і водночас огляньмо те, що пощадив час і люди. Вціліло небагато. Проте на відміну від багатьох інших давніх укріплень Сатанівський замок зовні зберіг свій грізний вигляд і справляє на мандрівника неабияке враження. Найкраще збереглися укріплення з боку Збруча — стіна і дві наріжні чотирикутні башти. З їх амбразур можна було вести лобовий і фланкуючий вогонь і таким чином тримати під обстрілом весь фронт. Подібні башти височіли на кожному розі п'ятикутної в плані фортеці. В мурах поряд з бійницями для стрільців є гарматні отвори. Чітко проглядаються рештки валів, що тяглися паралельно до зовнішніх стін. На них колись стояли внутрішні стіни, напевне, вищі від зовнішніх. Тож коли атакуючим вдавалося зіпхнути оборонців з муру і подолати його, вони потрапляли у глибокий рів. Тоді в бій вступала друга лінія захисту — воїни на внутрішніх стінах — і напасники опинялися в пастці. Сатанів — самобутнє містечко. Хоча поселення не раз перебудовувалося, в його характері залишилося щось своє, неповторна, від старого Поділля: вузенькі, покручені вулички, мощені крупною бруківкою дороги, давньої архітектури будиночки, гомінкий, з критими ятками і маленькими крамничками базар. Про найдавнішу історію Сатанова скупо розповідають : предмети матеріальної культури: уламки посуду, зброя, римські монети, знайдені поблизу селища. Під Сатановом від Борщівки до Лісовод тягнеться насипний оборонний вал, відомий під назвою Траянового. З давніми часами пов'язана одна з легенд про походження назви Сатанів. Римський легіон під проводом центуріона Тонілія просувався на північ. На високому скелястому березі невідомої річки полководець звернувся до своїх легіонерів: «Sat au non?» («Зупинимось чи підемо далі?») — «Sat!» — одноголосно вигукнуло стомлене воїнство. З тої пори, повідає легенда, виникла тут людська оселя і назвали її Сатанів. Проте навряд чи могло один раз сказане, і то прихідцями, слово лягти в основу назви. Ймовірніше, що вона пішла від молдавського «сат» (велике село), а молдаван (волохів) в давні часи в цій місцевості про живало чимало.Вірогідно, що перші відомості про Сатанів відносять ся до 1385 року. Але в історичних документах Сатанів вперше називається у 1404 році, коли польський король Владислав II (Ягайло) подарував його разом з навколишніми селами шляхтичеві Петру Шафранцю. Вже у 1443 році Сатанів одержав статус містечка. У XV—XVII століттях у Сатанові виникають міські ремісничі цехи: ковалів, гончарів, кушнірів тощо. З 1611 року Сатанів користується магдебурзьким правом. Сюди приїжджають купці з Вірменії, Польщі, Греції, Німеччини. Незважаючи на всілякі утиски й обмеження, в місті розвивається культурне життя, виникають українські міщанські братства. На початку XVIII століття в Сатанові існувало три братські школи, Тут жив і працював відомий тогочасний педагог Іван Бакаляр, що очолив боротьбу міського братства проти засилля єзуїтів. З Сатанова походить вчений і письменник Арсеній Сатанівський, 14 що з 1648 року за дорученням Богдана Хмельницького працював у Москві перекладачем при царському дворі. Вся історія Сатанова пов'язана з нестихаючою боротьбою його мешканців за кращу долю, за волю. Воро гів не бракувало: татари, турки, польська шляхта, магнати-кріпосники, єзуїти й отці-уніати, За провини посполитих таврували розпеченим залізом, обливали киплячим мас лом або смолою, клали на плаху. Але найстрашніші кари не лякали, а ще більше розпалювали ненависть до гнобителів. Городяни билися в загонах Северина Наливайка, піднялися на шляхту під час визвольної війни українсько го народу 1648—1654 років, брали активну участь у гайдамацькому русі. Вони охоче браталися з опришками, йшли у ватаги Кармалюка. Про один із героїчних епізодів минувшини розповідає пам'ятник жертвам війни 1648—1654 років. Історія свідчить, що, коли у 1651 році полковник Данило Нечай привів козацьке військо під стіни Сатанова, жителі від крили міську браму і приєдналися до повстанців. Наляканий подіями польський уряд кинув на Сатанів значні військові сили. Після жорстоких боїв шляхта придушила повстання і по-звірячому розправилася з людьми. Коронний гетьман Калиновський наказав вирізати «всіх до ноги», і тільки внаслідок застереження сейму, що нікому . І буде працювати, страчено було кожного десятого. На і колишньому лобному місці зараз стоїть пам'ятник тим, і хто поліг від рук кривавих катів українського народу. І Людина, замислена в глибокій скорботі...Руїни старого монастиря у Сатанівській Слобідці здалеку видніються на тлі лісів і надають синім горам таємничої принадності. Шлях до монастиря лежить вздовж Збруча. Ліворуч — кар'єри бутового каменю, пологе правобережжя поступово піднімається до гребеня Медоборів. Кілометр, другий — і Слобідка. Монастир стоїть на самій вершині гори в оточенні вишень, крислатих волоських горіхів, старезних ясенів. Місцевість навкруги надзвичайно мальовнича. Ні сліду задухи вологих долин, повітря чисте, свіже, прозоре, довкола видно все, як на долоні.Монастирська церква, споруджена 1774 року, вціліла. Частково збереглися стіни-мури монастиря, підвали, келії, масивні арки, притвори з глибокими нішами в стінах, центральна вежа-дзвіниця. По вузеньких кручених сходах у тісних кам'яних переходах можна вибратися до її верху. Без сліду губиться денне світло у мороці цієї похмурої спіралі. Тихо, мертво, життя давно пішло звідси. Лише сичі гніздяться в неприступних закутках старої руїни і сумно гукають у темряву глухої ночі. В товщі гори під щербатими скелями причаїлася монастирська печера. Вона невелика — кілька тісних камер і десятиметровий коридор з вікном, продовбаним назовні. Волого, холодно, моторошно. Низька стеля закопчена, чорна. Під стінами щось подібне до кам'яних лавок, якісь незрозумілі приступки, ніші. Недобра слава ходить про ці мовчазні гроти. Страшні таємниці знають їх стіни. Не один гайдамака, живцем замурований шляхтою в підземеллі, знайшов тут свою могилу. Сатанівський монастир пани і ксьондзи перетворили на катівню для повстанців і непокірної черні. Двадцять хвилин по схилу, вкритому грабовим лісом, займає спуск від монастиря до русла Збруча. Ріка глибоким каньйоном врізається в Медоборський кряж, розтинає його навпіл. Рідкісний закуточок подарувала тут природа людям. Тільки той, хто не здатний сприймати ' вічної гармонії світу, не знає пахощів трав, смаку джерельної води, не чув, як перемовляються ліси із скелями, може піти звідси байдужим. Там, де починається каньйон, геологи якось пробурили свердловину. З глибини вдарив потужний фонтан. Воду дослідили. Виявилося, що вона має цілющі властивості, може застосовуватися для лікування захворювань шлунка, печінки, нирок. Йти берегом Збруча легко, приємно. Навкруги чарів ні краєвиди. Поблизу села Крутилова, загубленого між зеленими горами, переберемося по кладці на західний бік Збруча, який то тихо дзюрчить у високих земляних берегах, то задиристо шумить на перекатах. Луки стають все запашнішими, квітучий розмай — багатшим. Ось стежину перебігає один струмочок, невдовзі другий, третій. Колись тут була обжита садиба. Залишився старий здичавілий сад і джерельна криничка. Стати табором краще на горі поблизу печери відлюдника. Вона ховається в лісовій гущавині, і до неї не так легко потрапити. Мабуть, це й добре. Цікаве заповідне місце залишилося досі майже незайманим. Дуже давно, може років двісті тому, а то й більше, самітну скелю серед лісової пущі облюбував собі відлюдник. Був він з багацького роду, але на знак протесту проти несправедливості покинув суєту мирську і відійшов від світу. Нам, людям двадцятого століття, важко уявити спосіб життя одинокого аскета. Живився він лісовими плодами, корінням, збирав гриби. Рідко яка людина забрідала в пустельню. Хіба що поранений опришок придибував за цілющим зіллям чи зайшлий бортник ділився добутим медом. У скелі відлюдник видовбав келію. Спав на кам'яному ліжку з кам'яною подушкою. Помер, однак, не власною смертю. Темної ночі його вбили. Такою була помста класу, котрим він знехтував. Поховали відлюдника поряд з печерою у великій кам'яній ніші. Церква не забарилася скористатися випадком. В печері попи обладнали каплицю, читали молитви і, як звичайно, за гроші відпускали гріхи... На маленькій плоскій терасі перед входом у печеру можна поставити намети. Ще краще заночувати просто неба під мовчазними зорями, що де-не-де блимають крізь гілля дерев. Навколо — луки в обрамленні високих зелених гір. То білі від ромашкового цвіту, то рожеві від конюшини або ж строкаті, немов веселкова мозаїка з трав і квітів. Підйом до Соколиної скелі крутий. Чим вище, тим глухішим стає ліс. У повітрі застиг густий дух грибів, прілі, мокрого хмизу. З-під торішнього листя визирають грузди, сироїжки, синюхи. Зненацька між трухлявих пеньків постає довгий ряд білих куль розміром з футбольний м'яч. Підійдеш, роздивишся — гриб-гігант (глобарія), який у народі називають дощовиком, або порхавкою. Поблизу другий, третій, мов гарбузи на городі. Скеля ретельно замаскована заростями ліщини, густоліссям. Тому вибиратися на неї треба дуже обережно, щоб не зірватися із стометрової кручі. Недарма назвали її Соколиною, Висота справді гідна гордого птаха. Та й самі соколи плавно ширяють над глибокою, вируючою прибоєм літа долиною. Хороше посидіти на цих стрімких урвищах, слухаючи голос вітру і лісу, відчути себе невід'ємною частинкою природи в нескінченному у часі та просторі всесвіті.   Перлина над Збручем   У зеленій пущі відлюдника, на високій горі над Збру чем, ламали люди камінь. Сірий міцний вапняк з товтр поблизу захованого в медоборських лісах села Крутилова. Звично закладали вибухівку, дробили розколену на О брили скелю, відвантажували видобутий камінь або тут таки ж випалювали його в простих земляних печах на вапно. Буденна праця без особливих несподіванок і тим більше відкрить. Та раптом одного дня після чергового вибуху зітхнула гора, дихнула вологим холодом і від крила кудись у свою чорну глибінь невідоме провалля. Так восени 1969 року була знайдена ця печера, названа тернопільськими спелеологами «Перлиною». Це перша природна вертикальна порожнина, виявлена в Медоборах. Утворилася вона в давньому геологічному минулому внаслідок тектонічних рухів Землі. Під їх дією у скельному масиві утворився глибокий розлом. Протягом тисяч років туди під час злив і повеней потрапляла вода. Вона діяла, як напрочуд винахідливий скульптор, оздобивши підземелля такими прикрасами, яким можуть позаздрити руки найталановитіших художників. Природа завбачливо подбала про захист свого утвору від чужих очей — за таїла печеру під товстим покривалом грунту і густими заростями чагарників та старого грабового лісу. Нелегко відшукати її в цій зеленій гущавині. Та ось ми біля входу до «Перлини». Власне, це важко назвати входом — чорний отвір, за яким щільний морок глибини, таємничий світ четвертого виміру, куди не так просто ступити ногою: зразу вниз шугає десятиметрова щілина-колодязь. Обережно, тут не можна поспішати! Небезпека причаїлася за кожним необачним кроком. Для спуску в печеру навішуємо міцні капронові линви, надійні, хоч і хиткі, металеві драбини з тонких сталевих тросиків і алюмінієвих трубочок-сходинок. Ця конструкція зависає в порожнечі, бовтається в повітрі, б'ється об ковзкі стіни. Страхуючи один одного, неквапно спускаємося вниз. З кожним щаблем стає темніше. Гасне сіре віконце вхідного отвору, щільно огортає густий морок, в'язка тиша. Одинадцятий метр... Закиданий камінням верхній майданчик підземелля. Ліворуч — провалля наступного колодязя, праворуч, між химерними брилами кам'яного звалища,— хід у галерею бічного відгалуження. У променях електричних ліхтариків мокро блищить бурштиново-жовта кірка кальцитових натіків, що вкривають розколені тріщинами стіни. Далі тісний хід, захаращений обвалами, Й задрапований суцільним хвилястим покривалом. Його складки, оторочені зубчатими оборками, примхливими фестонами, міняться, вилискують скупими іскрами відбитого світла. Не йметься віри, що все це — з каменю, створене природою без найменшого втручання людини. Чорні примарні тіні танцюють по стінах, перебігають від брили до брили, то ховаються від світла за кожним каменем, то похапцем втікають у надра бездонних розломів, де затаїлася холодна безвість. Несподівано здригаєшся — над головою шурхіт крил стрімкого в льоті кажана. Як скрашує ця мила жива істота довгі години перебування в німотному, мертвому царстві вічної ночі! Он де вони знайшли собі притулок під недосяжним склепінням ходу. Висять чорними коконами, а то й цілими гронами, прикріпившись чіпкими лапками до стелі. Вниз головою. Чи не правда — поза дещо незвична для відпочинку? Але кажани почувають себе по-домашньому — кожному своє. Поряд на стіні дрімає ціла колонія комарів. Між них смугасті, сіре з чорним, метелики — відомі мешканці печер з загадковою для невтаємничених латинською назвою «сколіоптерикс лібатрикс». Наступний колодязь «Перлини» проходити значно важче. Шорсткі вертикальні стіни нестримно падають вниз, стискають тіло в мовчазних, цупких обіймах. Зверху по одному зриваються камінці, сиплеться глина, вапнякова потерть. Обережно спускаємося по канату вниз. П'ятнадцятий, двадцятий, двадцять шостий метр. Нарешті— дно, якщо так можна назвати закидану гостри ми уламками щілину. Вона чорніє під ногами, зникає десь у глибині. Туди вже не добратися і найдосвідченішим спелеологам. А зверху, по розколині в гірській товщі, спадає до ніг каскад вапнякових натіків. Немов кипучий пінистий потік враз зупинився і навіки застиг між тісною стромо виною плоских стін-скель. Тут, на порогах білого кам'яного водограю, народилися печерні перлини — еоліти та пізоліти, як називають їх карстознавці. Вируючі потоки води на якусь мить затримувалися у заглибинах-ванночках перед наступним стрибком униз. Струмені підхоплювали піщинки і найдрібніші уламки, перевертали їх, немов у казані, в усі боки і поступово, протягом тривалого часу обгортали шкаралупчастою кальцитовою ман тією. Ні, вони не такі привабливі і врочисто нарядні, як їхні посестри, добуті із дна південних морів. Непоказні на вигляд печерні перлини. Одні округлі і гладенькі, мов горошинки, інші — голчасті, як малесенькі їжачки. А де які схожі на шліфовані або ж шпичасті палички. І все таки ці скромні дарунки підземного світу—краща нагорода сміливцям, які проникли в печери. Не лише одна печера «Перлина» відома в Поділь ських товтрах. За кількадесят метрів від неї на схилі гори ще одне невелике підземелля вузькою норою вгризлося в товщу порід. У скелях понад Збручем нерідко зустрі чаються глибокі ніші та гроти. Десятиметрова розколина І йде під вершиною гори Богут. Чимало печер криється в надрах товтр над Жванчиком, Смотричем, Мукшею, Тернавою, Студеницею, Дністром. Та все ж таки, якщо |ви маєте відповідний досвід і необхідне спорядження, |відвідайте «Перлину»—маленький куточок незвичного світу, захований у потаємних глибинах Медоборських гір.   Гори, сповиті легендами   Привабливим серпанком старовинних легенд оповита гора Богут (за іншим написанням — Богот) — найвища в цьому районі Медоборів, висота якої сягає чотирьохсот чотирнадцяти метрів над рівнем моря. Польські археологи, які побували тут у першій половині XIX століття, вважали, що на Богуті в дохристиянські часи стояла статуя і знаходилося святилище давньо слов'янського бога Святовида (Святовита). Його скульптурне зображення — чотиригранну фігуру-стовп із сірого вапняку висотою 2,67 метра, виявлено у 1848 році в Збручі недалеко села Личківців. Стовп поділений трьома горизонтальними ярусами, на яких в барельєфах показано, як уявляли слов'яни будову Всесвіту. На нижньому ярусі — бог підземного світу, що тримає на руках Землю, на середньому — Земля з людьми, на верхньому, найширшому,— небо, заселене богами. На передній грані стовпа зображена богиня з рогом тура у руці. Ліворуч від неї — бог воїнів з однолезним мечем типу палаша, які були поширені на Русі в X столітті, і конем біля ніг. Зображення на інших гранях збереглися гірше. Скульптуру Збруцького ідола, як назвали цю знахідку, увінчує чотирилика голова, покрита руською княжою шапкою дзвоноподібної форми з хутряною об лямівкою.  Збруцький ідол — видатна пам'ятка староруського образотворчого мистецтва. З 1851 року статуя зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копії в натуральну величину — в Московському історичному, Тернопільському краєзнавчому музеях та Почаївському музеї атеїзму. Вчені припускають, що Збруцький ідол повалений під час хрещення місцевого слов'янського люду, як це вчинили з фігурами Перуна в Києві та Новгороді. Цікаво, що подібні статуї знайдено неподалік, у селі Іванківцях на Хмельниччині, де вчені виявили язичеське капище IV—VI століть нашої ери. З трьох кам'яних зображень поганських богів одне має вигляд чотиригранного стовпа з трьома людськими обличчями у верхній частині, два інших — схематичних людиноподібних постатей. За кілька кілометрів від Богута на сонячному узбіччі Медоборів—великий колгоспний сад. За ним, над річкою Гнилою, — село Городниця — батьківщина визначного українського письменника і громадського діяча Д. Лукіяновича. Майбутній учень і послідовник великого Каменяра народився тут у 1873 році в родині сільських учителів. Хлопчик змалку жив і грався поміж селянськими дітьми, бачив злидні і горе галицького села. В юнацькому віці він познайомився з соціал-демократичною літературою, з творами І. Франка та інших прогресивних діячів того часу. Це зумовило ідейне спрямування всієї наступної літературно-громадської діяльності письменника. В романі-трилогії «Під Медоборами», повісті «За Кадильну» та інших своїх творах Д. Лукіянович віддає всі симпатії знедоленому, безправному народу, гнівно засуджує сваволю цісарських властей, темряву, соціальне і національне гноблення, що панували в тогочасних надзбручанських селах.Коли від Соколиної скелі йти вздовж Збруча, лісова дорога виводить просто на Дівич-гору, омиту з трьох боків руслом ріки. А на Дівичі... Розповідають люди стару бувальщину, в котрій правда переплелася з вигадкою, і важко сказати, чого в ній більше... Давно-давно тут існувало поселення, а на самій вершині— дівочий монастир. Дізналися про нього турки і вирішили приступом здобути. Хоробро билися з ворогами захисники, та сили були нерівні. Полягла оборонна дружина від стріл летючих і гострих шабель яничарських. Увірвалися розлючені бусурмани всередину, прагнучи 55 крові гарячої, скарбів незліченних та ясиру багатого. Тоді захиталася земля, розверзлася гора, і зник монастир з усіма ворогами та нещасними бранками безслідно... Археологічні розкопки, проведені на Дівич-горі, виявили сліди жител, уламки посуду, кам'яні ядра. Без сумніву, поселення існувало. Що ж до монастиря, то, правдоподібно, він був знищений нападниками, а жителі та черниці забрані в полон. Тепер тут поле. ліс. І лише стара забута могила та стертий часом напис на древньому кам'яному хресті нагадують про давно минулі дні. За чотири кілометри на південний захід від Дівича, на берегах річки Тайни — село Личківці, давнє володіння теребовлянських князів. Перше поселення на місці теперішніх Личківців знищили орди хана Батия. Багато бачила на своєму віку річка Тайна, недарма отримала таку назву. Тут із Дикого поля на Гримайлів, Теребовлю, Зборів проходив один із сумнозвісних Чорних шляхів — Кучманський. Лише сліди руїн старовинного оборонного замку, розгромленого вщент татарами і турками, залишилися тепер у центрі села на крутому узгір'ї між річками Тайною і Гнилою. На колишньому замковому дворищі вражає уяву не звичний обеліск. На тумбовому постаменті— висока шпичаста паля з настромленою на неї головою без нижньої щелепи, одягнутою в рицарський шолом. Безжалісний час стер напис на п'єдесталі, стару в'язь літер неможливо з'єднати у слова. Видно, дуже давній пам'ятник, якщо вже камінь не вистояв і став розсипатися. А між людей ходить переказ... Налетіли якось на село татари. Виступив проти них воєвода і сина взяв з собою. Не поталанило в бою захисникам — одних побили ординці, інших— полонили. Потрапив до ворожих рук син воєводи. На пострах народу жорстоко розправилися з полоненим завойовники — відрубали щелепу, стяли голову і настромили на гостру палю. Згодом люди на честь хороброго юнака і спорудили цей пам'ятник. Неподалік обеліска — рештки оригінальної в стилі ампір каплиці, яку називають «Грота» (що означає — печера). Далі за старезною вузлуватою липою — сірий у стилі барокко будинок костьолу єзуїтів, споруджений у 1728 році із залишків фортечних мурів. У цьому ж комплексі історичних пам'ятників, несподіваному музеї під відкритим небом, привертає погляд ще один — круг лий кам'яний стовп з фігурою скорботи наверху. Він розповідає про пошесть холери в 30-ті роки XIX століття, що забрала життя двохсот сімдесяти жителів села.   Товтри ідуть на південь   Остання маршрутна ночівля над Збручем напроти села Голенищевого, де на правобережжі враз обривається глуха стіна медоборського лісу. З підніжжя гори б'ють джерела, стікаючи дзюркотливими струмочками просто в русло ріки. На лівий берег перекинулася кладка — кілька зв'язаних гнучких вербових стовбурів та дві жердини-поруччя. Там, за Збручем, який ми переходили поки що лише один раз, прямуючи до Сатанова, продовжується наш шлях по Хмельниччині, по Медоборах. Збруч... Ріка єднання українського народу, ріка дружби сусідів-подолян. Майже два століття вона була кордоном, який розділяв єдинокровних братів. Були часи, коли навіть сама назва ріки вважалась крамольною. Так, коли після першого поділу Польщі Австрія захопила частину території Галичини та Західне Поділля, по Збручу пролягла східна межа її нових, щойно загарбаних володінь. Цісарські урядовці не поспішали вирушати з далекого Відня на Україну та й пойменували невідому для них річку по-своєму — Підгірці. Назва була внесена на карту імперії. Але в народі залишилася жити справжня назва — Збруч. Тому влада вирішила офіційно заборонити стару назву, а за її подальше вживання встановила немалий штраф — двадцять п'ять золотих ринських. Безглузда заборона проіснувала не один десяток років...На лівому березі Збруча розбудувалося вздовж долини село Голенищеве. Обабіч нього, перекинувшись з берега на берег, простяглися суцільним ланцюгом високі гори — товтри. На Закупне, Смотрич і далі до Дністра... Неначе зелені повногруді каравели з білими парусами скель, пливуть товтри у золотих хвилях полів за блакитний обрій і тануть у мінливому мареві далини. Лісові урочища: Товтрик, Поташня, Дідихово, Ковалева Долина — зливаються в суцільний масив. Довкола їх оточили, мов вартові, високі скелясті конуси гір — Велика Бугаїха, Лиса, Воловня, Куциха. А там, де на кілька кілометрів зникає широкий пояс лісу, зібралася до гурту ціла купа гір, розділена глибоким каньйоном річки Жванчика. Навколишній пейзаж дуже своєрідний. Полонять уяву високі скелясті гори, чорні отвори гротів між щербатими прискалками на схилах товтр. Згадується про Кутківці вперше в XI столітті. Це було 58 укріплене містечко, яке, правдоподібно, мало назву Замок. Розташовувалося воно трохи південно-західніше нинішніх Кутківців. Під час половецьких набігів 1068—1097 років містечко було повністю знищене. Кілька родин, які випадково вціліли, оселилися на новому місці «в кут ку» між горами. У 1241 році це поселення руйнують монголо-татари. В 1493 році Кутківці згадуються як володіння польського короля чисельністю в двадцять п'ять дворів. І знову нищать село кримські татари в 1530 році. Лише чотири сім'ї залишилися після кривавого наскоку.Половці, монголи, литовці, угри, шляхта, татари, турки, волохи — які лише зайди не чинили розбій на цих землях! Недарма один з мандрівників, почувши історію краю, писав: «Чом же ти чорна, щедра земле Подільська! Стільки крові людської в тебе всякло, що колір свій давно б змінити повинна!»  Чимало слідів давнини виявлено у Кутківцях. У 1935 році при видобутку каменю на горі Замок робітники випадково натрапили на два погреби-схованки. В одному з них лежав людський кістяк і старовинний посуд. Поблизу входу знайдено горщик із скарбом стародавніх монет. Невеликі гроти, печери відомі і зараз в скелях біля села. І, як звичайно, довкола них виникли численні легенди. Передамо одну з них, записану з уст І. Г. Погомія...Пасли діти худобу в горах біля печер. З багатих до мів і з бідних. Кинув багацький син шапку бідного в чорне підземелля. Жаль стало тому шапки. Хоч і страшно, та поліз він униз її шукати. Спустився в печеру і побачив чотирьох ставних чоловіків. Сиділи вони за столом, обідали. Злякався пастушок, заплакав. Розпитали чоловіки малого, в чім справа. Шапку віддали та ще й дозволили набрати чого хоче: чи черепків, чи золота, що під ногами " розсипане було. Набрав хлопчик черепків і нагору виліз. Аж глядь — у шапці золото блищить. Побачили це багацькі діти — теж золота закортіло. Покидали свої шапки в печеру і самі — слідом за ними. А під землею золота набрали і з повними шапками нагору повилазили, І зразу вхід до печери завалився. Вхопилися за шапки — а в них самого череп'я повно...Міцно сплелися в цій легенді елементи народних казок, побуту старого подільського села та давніх переказів про справедливих і щедрих опришків. Нелегко здогадатися, де закінчуються Кутківці і починається Закупне. Може, там, біля розгалуження доріг, де біліє двоповерховий будиночок кафе «Гірняк». А за ним — кілометри величезних механізованих кар'єрів, вражаючий масштабністю промисловий комплекс по розробці покладів каменю, виробництву щебінки, вапнякового борошна. В надрах товтр гримлять вибухи. Потужні багатокубові екскаватори залізними пригорщами пере гортають роздроблені амоналом скелі. Ідуть на схід і за хід білі автоскиди і залізничні ешелони — камінь, камінь, камінь... На будови, заводи, на поля і дороги. Ріка каменю, ешелон за ешелоном.Старовинне селище Гусятин розташоване по обох берегах Збруча. Воно відоме ще з давньослов'янської доби. Це батьківщина славного народного героя Северина Наливайка — визначного керівника козацько-селянського повстання проти шляхетської Польщі 1594—1596 років. Історія поселення тісно пов'язана з подіями визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Двічі, в 1648 і 1653 роках, козацькі війська і повсталий народ здобували укріплений Гусятинський замок. У 1805 році Гусятин бачив Першу Подільську армію, яка під командуванням М. І. Кутузова проходила в напрямку Аустерліца. У Гусятині збереглися цінні історико-архітектурні пам'ятники XVII століття: оборонна Онуфріївська церква, костьол бернардинців, синагога.   Над рікою Смотричем   Товтри, як колона кам'яних велетнів, прямують розгорнутим фронтом далі до Дністра. Від вершини до вершини... 370, 320, 350, 340, 380 метрів над рівнем моря. В долині річки Жванчика — село івахнівці. Його оточують гострозубі, мов фортечні стіни, гори: Неможна, Баба, Іваниха, Божа. Лісами й лісами тягнеться маршрут по головному кряжу Подільських товтр. Івахнівський ліс, урочища Зади, Щовби, Капориха, Киндалиха, лісова підкова навколо заводського селища Вишнівчика. В розривах цього зеленого моря — скелі, каменоломні, сірі отари овець на кам'янистих сухих крутоярах. Лише за кілька кілометрів перед долиною річки Смотрича лісові дачі на короткий час відступають, відкриваючи вітрам та сон цю голі горби товтрових узгір'їв. У деяких місцях вони ніби забрані в рамки темними смугами молодих полезахисних насаджень. На безлісих лисинах, над урвищами річкової долини височать скелі-останці. їх називають на Хмельниччині щовбами. Із Вишнівчика через Слобідку-Смотрицьку маршрут приведе нас на одну з найбільш цікавих ділянок товтрової гряди. Тут, у трикутнику між селами Чорною, Білою та долинами річок Яромирки і Смотрича, товтри отаборилися великим дружним кошем. На площі близько двадцяти п'яти квадратних кілометрів утворилися гряди химерної форми. Поміж них вирізняється високий, увінчаний суцільним валом скель гребінь незвичайної конфігурації: якщо подивитися на нього здаля, здається, що тут замкнувся якийсь величезний кам'яний перстень, прикрашений вінцем гострих вивітрених скель. Не раз, напевне, бігав по цих горах маленький босоногий хлопчина з Білої, відомий львівський вчений, професор, доктор географічних наук К. І. Геренчук — один з дослідників Подільських товтр. Його праці внесли суттєвий вклад у пізнання цього рідкісного утвору Подільської землі.  Давня історія села Чорної. За два кілометри від місця теперішнього його розташування, біля урочища Чорна Вікнина, за переказами, стояло давньоруське місто Чорноокнин. Городяни, що вціліли після монголо-татарського нашестя, покинули зруйновані житла і оселилися на новому місці, яке найменували — Чермна Хуста. Поступово ця назва змінилася на Чермний, Чорний, Чорна. В письмових документах Чермна Хуста згадується близько 1494 року разом із сусіднім поселенням Окнином, що належали до Смотрицького замку. Незабаром обидва села розорили татари. В 1534 році польський король Сигізмунд II Август пожалував шляхтичеві Якову Осецькому сорок гривень на Чермний і п'ятдесят гривень на Окнин для нового залюднення спустошених осель. Невідомо, на що потратив шляхтич даровані гривні, бо Окнин так і не відродився до життя. А Чорна поступово відбудувалася. Серед місцевих жителів це село ще й донині іноді називають Чорноокнином.Коли під'їжджаєш до Смотрича, водій глушить мотор, і автобус у посвисті вітру навально котиться вниз. Півкілометра, кілометр, півтора... Вниз і вниз... Нарешті замиготять за вікнами штахети парканів, будиночки під вишнями, нові споруди з склом на всю стіну. Автобусна зупинка — Смотрич. У глибокій долині затишно розташувалося це давнє подільське поселення, закрите з усіх боків високими товтрами.В X—XI століттях тут було слов'янське городище, сліди якого, як і рештки мурів оборонного замку XV—XVII століть, збереглися дотепер. У документах Литовської метрики Смотрич вперше згадується наприкінці XIV століття як резиденція намісника Поділля князя Федора Коріатовича. В 1432 році місто переходить у володіння Польщі, тут будується укріплений замок. У 1448 році Смотрич отримує магдебурзьке право. Під час визвольної війни українського народу в 1653 році Смотрицьку фортецю здобули козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького. Смотрич — батьківщина двох визначних діячів української культури. Тут народився Г. Д. Смотрицький — письменник і педагог, відомий полеміст (помер у 1594 році). В 1580 році він став першим ректором Острозької школи, брав безпосередню участь у виданні російським першодрукарем Іваном Федоровим знаменитої Острозької біблії. Герасим Смотрицький писав простою, близькою до народної, мовою. Його твори були спрямовані на захист «бідних та убогих», закликали до відсічі агресії католицизму, їдко висміювали і таврували папу римського та єзуїтських місіонерів. М. Г. Смотрицький (1578—1633) — відомий письменник-полеміст, філолог — виступав як продовжувач прогресивних традицій української суспільної думки. У гострих політичних трактатах він засуджував Брестську церковну унію 1596 року, вказував, що під личиною релігійної боротьби католицької церкви і польських феодалів приховані далекосяжні агресивні наміри щодо України. Загального визнання набула його «Грамматіка славенския...», яка протягом ста п'ятдесяти років залишалася єдиним навчальним посібником в українських, російських, білоруських школах і перевидавалася в 1648, 1721 роках. Згодом, залишаючись виразником феодальних інтересів, М. Смотрицький зрадив свої попередні погляди й опинився в католицькому таборі. Ще з XVIII століття Смотрич відомий як один із центрів художньої кераміки на Поділлі. Приємно, що традиції давнього мистецтва не забуті, живуть і примножуються в наші дні. Народні умільці з великим хистом і тонким смаком розписують мальовничим рослинним орнаментом миски, тарілки, керамічні іграшки. Вироби О. Бережанського, К. Білоокого, М. Небесного та інших майстрів цього чудового ремесла гідні найвищої похвали. Історія Смотрича тісно пов'язана з боротьбою трудящих проти поміщицького гніту, царського самодержавства, чужоземної інтервенції та окупантів. У цих місцях тривалий період активно діяли загони Устима Кармалюка.   Таємниці печер   В тугій петлі Смотрича, де ріка гострим лезом врізалася у товтровий вал, затиснуте село Карачківці. Люди жартують: «Увійти сюди просто, а втекти — зась! З трьох боків вода, із четвертого — скала!». То ліворуч, то праворуч над вузькою долиною здіймаються на десятки метрів сірі стіни скель. Де-не-де у розколинах між кам'яними брилами, куди вітри по пилинці наносили жменю скупої землі, притулилося то кілька пучків чахлої трави, то непоказні кущики шипшини, глоду, дерези. Ще вище, до самої верхівки, вкриває скелі густа шапка зеленого лісу. Крутими вилуками звивається в кільця Смотрич, прокладаючи поміж гір нелегкий шлях до Кам'янця-Подільського і Дністра. На правому, більш пологому, березі — село Черче. Воно згадується в історичних документах XV—XVI століть. Вважають, що його назва походить з кореня «черн» (чернець, ченці). В селі збереглася будівля старовинного костьолу, спорудженого, за переказами, понад триста років тому.Нижче по течії ріки, за вигином русла — Черче, а далі — старовинне Залуччя. Тридцять дев'ять великих набігів на Поділля здійснили татарські орди від половини XV до кінця XVII століття. Всі вони пов'язані з трьохсотрічним пануванням династії кримських ханів Гіреїв — нащадків Тохтамиша. її основоположник Хаджі Гірей, позбувшись залежності від Золотої Орди, заснував Кримське ханство. Він залишив по собі численне покоління спадкоємців, таких же підступних, хижих і жорстоких. Хайдер, Менглі, Мохаммед, Саадат, Сагіб, Девлет, Буре-Газі, Хаджі-Селім та інші хани-Гіреї згодом стали відданими васалами турецьких султанів, нерідко об'єднувалися з ними у своїх кривавих походах. Скільки разів вони по-злодійському вдиралися в мирні оселі українських, російських та польських земель! Ріки сліз і крові пролилися тут протягом трьох віків! Тільки аж у 1783 році припинилися розбійницькі напади на Україну. Кримське ханство було приєднане до Росії, і населення Криму склало присягу на вірність Російській державі.З періодом татарських набігів пов'язана історія залучанської церкви — без сумніву, цінного історико-архітектурного пам'ятника минулого. Є відомості, що її збудовано понад триста п'ятдесят років тому. Характерна архітектура споруди: грубий приземкуватий зруб, обшиті тесом бані і верхні частини стін, дерев'яні кріплення перекрить. Пізніше церкву частково перебудували: ґонтовий дах замінили бляшаним, обновили внутрішнє оздоблення храму...Розповідають, що одного разу під час раптового татарського нальоту одна селянка поралася на городі і не встигла заховатися у печерах. Метнулася вона до церкви, вскочила у дзвіницю. Там лежало багато зброї, заряджених пищалів. Побачила жінка через вікно татарів і вистрелила в привідця. Впав на землю вражий бусурман, а охоплені забобонним жахом підлеглі завернули коней і втекли. Люди, повернувшись в село, застали його цілим, не пограбованим. У далині віків загубилося ім'я мужньої жінки. Тільки пам'ять про її подвиг досі живе в народі. Про котрі ж печери згадується в цьому переказі? Ось що внесено в «Кам'янецьку записову книгу» від 1543 року (акт № 79 у Кам'янець-Подільському держав ному історичному архіві): печера «повинна служити місцем спільного схову від поганих і всяких інших ворогів під час набігів на країну». Документ вказує, що печерою мають користуватися два села — Залуччя і Черче, бо їх жителі не раз сперечалися через брак місця для переховування. За описами XVI століття, вхід до печери знаходився на стрімких стінах скель. Добратися до нього можна було лише по драбинах.Наприкінці минулого століття у печерах виявлено сотні людських черепів, скелетів. Вони були винесені на зовні і поховані недалеко від входу до печер на березі Смотрича. В 1899 році на могилі поставлено пам'ятник з написом: «Священнодействием єпископа Дмитрия Подоль ского й Брацлавского здесь похоронены кости 3 июля 1891 года христиан, удушенных некогда татарами й из несенных из зтих пещер». За вісімдесят минулих років могила осіла, пам'ятник зруйнувався, але частина над гробка з написом збереглася і експонується у Кам'янець-Подільському історичному музеї. Зараз поховання взято під охорону і реставрується. Знахідка привернула увагу вчених. За дорученням IV археологічного з'їзду Росії відомий археолог професор Київського університету В. Б. Антонович у 1883 році дослідив печеру, склав її план та детальний опис. Загальна довжина ходів підземелля виявилася зовсім незначною — ледве сорок два метри. В той же період учений-етнограф В. І. Даль записав від місцевих жителів дві легенди (вони не змінилися в розповідях залучай і донині) про причину масових жертв........Заховалися люди від татарів у печеру. Минув день, другий. Не стало води... Пішла одна жінка з відром до річки. Аж тут татари. Жінка втекла, та за нею ув'язався собака, який і викрив схованку. Запропонували вороги людям у полон здатися. Ті знали татарську ласку і свою майбутню долю — відмовилися. Тоді накидали татари при вході гречаної соломи, підпалили. І всі, хто крився в підземеллі, не вийшли більше на світ, задушені ядучим димом. У другій легенді розповідається, що татари вислідили молоду дівчину-наречену, яка вийшла нарвати барвінку на весільний вінок. Від Залуччя до печери доріжка в'ється понад річкою під високою стіною скель. На сто п'ятдесят метрів зноситься над долиною Смотрича могутня гора-товтра. Біля її захаращеного кам'яними уламками підніжжя між похмурими останцями-щовбами темніють отвори кількох печер. Заглянемо в найбільшу з них, про яку розповіла легенда. Із вхідного грота, де колись висіли ікони і служилися молебні на спомин про невинні душі, в глиб гори веде вузький хід. Низько, тісно, дно всипане гострим камінням, вкрите липучою жовтою глиною. В деяких місцях можна пробиратися лише повзком. Тупики, завали, мертва гнітюча тиша... Тернопільські спелеологи в 1970 році провели в Залучанській печері повторну топографічну зйомку. П'ятдесят метрів — така загальна довжина ходів, які вдалося обстежити. Далі змикаються щілини і йдуть завали, гора наглухо закриває свої надра. Тільки мовчазний камінь у тисячолітніх зморшках береже пам'ять про тих нещасних, що скінчили останні хвилини життя в цій холодній чорній могилі. А на поверхні — світло, свіжий лагідний вітерець. Навколо скель квітуче, запашне різнотрав'я, буйні хащі чагарників. Вгору, до самої лисої маківки,— веселий кучерявий ліс. У давніх документах можна натрапити ще на одну згадку про печери в районі старовинних сіл Великих і Ма лих Вірмен (нині Великозалісся і Малозалісся). Це кіло метрів за сім-десять від Залуччя вниз по течії Смотрича. В них також було виявлене поховання з муміфікованими останками людей. Чи можливо тепер віднайти і досліди ти цю забуту печеру — сказати важко. Може статися, що її таємниці назавжди залишаться під землею. Не менш цікава історія самих сіл Вірмен. Свій початок вона бере в епоху Київської Русі. Ще в 1061 році, коли турецький султан Альп-Арслан знищив столицю Великої Вірменії місто Ані, двадцять тисяч вірмен покинули батьківщину і перебралися у Крим та на Русь. За три річну ратну службу на рубежах руських земель з половецькими степами надала їм Русь привілеї і право на постійне оселення. Численна вірменська колонія утворилася в XI столітті і в Кам'янці-Подільському. Вірмени відігравали помітну роль у суспільному житті Поділля, Волині, Галичини та інших руських земель. Вони стали вмілими посередниками у торговельних зв'язках з Візантією та країнами Азії, згодом очолювали купецькі каравани на Схід, уславилися як перекладачі східних мов.  Вихідці з Кам'янця-Подільського і були засновниками села Вірмен, де в 1439 році налічувалося десять димів.   Тут боровся Кармалюк...   Під скельною дугою товтр на пухких долонях полів лежить село Нігин. Вперше Нігин згадується в XVI столітті як маєток кам'янецьких біскупів. Але люди на цій території жили з незапам'ятних часів. Під склом вітрин знахідки доби Н палеоліту, неоліту, трипільської культури. Поряд знаряддя праці і предмети побуту недавнього минулого: серп, сокира-барда, ткацьке приладдя, ярмо, капшук з кресалом, рубель, дерев'яні і глиняні ковші-двійнята. За Нігином (три кілометри полем) робітниче селище Сахкамінь, корпуси вапняно-щебеневого заводу, залізнична станція. Навіть трішки несподівано — маленький куточок типового індустріального міста серед безкраїх лісів і нив на розлогому узвишші Медоборів. Звідси на кілька кілометрів простяглася скеляста, в лісовому уборі, Вербецька товтра. На її схилах кар'єри, вапняний завод. У долині над потічком — зелене село Вербка. За переказами, у Вербці та сусідньому селі Приворотті в 1846 році під час роботи в експедиції по Волині і Поділлю побував Т. Г. Шевченко. Тут він зустрічався з людьми, що добре знали Кармалюка, записував розповіді очевидців, перекази та легенди про славетного народного героя. Постать Устима Кармалюка глибоко хвилювала поета. Це знайшло відображення в його творах, зокрема в по вісті «Варнак». Десь близько кілометра на захід від Вербки посеред поля височить одинока грива товтр. П'ять сірих горбів один за одним виринули із землі, хизуючись перед навколишніми селами і горами. Незаймані, чисті і горді ці вершини. І їх потрібно зберегти такими назавжди! Від Вербки до Привороття рукою подати — якихось півтора кілометра. На дні гірської чаші у пишному лісовому вінку розмістилося невеличке село, розплескалося дзеркало ставу, шумить на перекатах річечка Мукша. Привороття було засноване на рубежі ХУ-ХУІ століть для охорони ближніх підступів до Кам'янця-Подільського. Тут поміж Вербецькою і Гуменецькою товтрами протікає тоненькою ниткою Мукша. Вздовж русла біжить вузька смужка дороги, а над нею з обох боків стометровими вежами застигли на варті кам'яні ворота — гори Збручевиця і Вербецька. Між Привороттям і Гуменцями на лівому березі скрученої в тугу петлю Мукші височіє Кармалюкова гора. З нею пов'язано чимало подій з історії цього краю. Тут виявлено велике городище скіфського періоду та давньоруських часів, що існувало в УІІ-ІУстоліттях до нашої ери та в ХІ-ХІІІ століттях. Тут, за переказами, часто бував Устим Кармалюк. Тисячі туристів і просто відпочиваючих щороку приїжджають сюди, щоб побувати на Кармалюковій горі. Численні лісові стежки в'ються по крутих схилах над Мукшею. Та ось закінчується підйом і відкривається плоска вершина овіяної легендами гори, її він чають кряжисті вікові дуби. Може, їм довелося бачити сміливців Кармалюка, ховати від негоди під надійним шатром своїх крон. Мовчать, не скажуть... На південному схилі гори, в скелях та заростях дуба, клена, ясена, грабини, ліщини, глоду, дерену, знаходить ся вхід до печери Кармалюка. Тут, за народними пере казами, він переховувався з вірними товаришами, звідси зненацька налітав на панські фільварки, павучі гнізда багатіїв, лихварів, царських чиновників. Понад два десятиліття, з 1813 по 1835 рік, очолював Устим Кармалюк антикріпосницький рух на Поділлі. Двадцять тисяч повстанців нараховувалося в його загонах. Хоробрість, відчайдушність уславленого ватажка, ненависть до гнобителів не мали меж. Саме його ім'я наганяло жах на панів. Бо не могли зламати Кармалюка ні тюрми, ні тортури, ні заслання на вічну каторгу в Сибір. Він знову і знову повертався до рідного краю. І ще яскравіше розгорявся священний вогонь народного гніву. Давно загинув Кармалюк від зради та панської кулі. А народ звів йому нетлінний пам'ятник — пісні, перекази, легенди, назвав його іменем високі подільські гори і глибокі печери. Печера Кармалюка біля Привороття невелика. Серед кам'яних брил видніє низький вхід до грота у товщі сірих, кремових, червонуватих крупнозернистих вапняків. Він простягнувся в глиб гори на вісім-десять метрів і закінчується кількома щілинами між важкими щелепами шаруватих скель. Ліворуч від входу в стіні чорніє отвір вузької кам'яної нори довжиною близько двадцяти метрів. І більше нічого! Тільки легенди, тільки пам'ять та особливе від чуття: тут колись ходив Кармалюк! За кілометр на схід від Привороття починається велике село Маків. Колись ним володіли ополячені українські феодали Володиєвські-Маковецькі. Вони й перейменува ли у 1746 році це стародавнє село, яке називалося Ступінці, на Маків. Нещадно гноблячи кріпосне селянство, можновладці наживали величезні багатства. У Макові та сусідньому селі Шатаві був збудований пишний палац, закладений чудовий парк, кілька ставів-озер з купальня ми для відпочинку вельможного панства. Один із власників маєтку магнат Раціборський свого часу навіть бундючно вирік: «Маків і Шатава — мої Краків і Варшава!» Асфальтована магістраль зв'язує Маків з обласним центром, Кам'янець-Подільським та іншими містами Хмельниччини.А товтри в прохолодній гущавині лісів пливуть все далі. Полуниці, квіти, гриби... Під ногами густо розставив свої сильця плющ — міцне плетиво довгих кручених па гонів і зіркоподібного, зеленого з білими прожилками, листя. Праворуч залишається глибоченна виїмка Гуменецького вапняково-черепашникового кар'єру. На її дні видно крихітні фігурки людей, техніку, схожу з цієї висоти на лялькові макети. Ще нижче, в долині Мукші, лежить село Гуменці. За ним, поза товтровою грядою, на широкому привіллі рівнини панорама величезного Кам'янець-Подільського цементного заводу — одного з найбільших у Європі. Сировину дають йому Подільські товтри, а водою поїть Дністер, до якого прокладена багатокілометрова нитка водопроводу. На початку 1971 року стала до ладу перша черга заводу потужністю шістсот тисяч тонн цементу в рік. Десь за шість-вісім кілометрів від цементного заводу вирисовується в легкому серпанку силует древнього Кам'янця-Подільського. І знову ліс, змінюють одна одну вершини товтр. На- катаною до чорного полиску стрічкою асфальту перетинає гори невгамовна у русі автомашин траса Хмельницький—Кам'янець-Подільський, Обабіч неї — стара дубова діброва. Могутні дерева замріялися над лісовим потоком, заховали у своєму листі гарячі блискітки сонця. Стовбури окремих велетнів не в силі обійняти троє рослих людей, а їх крони — справжній дах над дрібним підліском. Недарма наші предки-слов'яни вважали дуб символом могутності і сили, священним деревом бога грому і блискавки Перуна. В дубових гаях справлялися язичеські культові обряди, приносилися жертви богам. Під розлогими шатрами древніх дубів проводилися народні віча, відбувалися князівські ради, чинилися суди. З давніх-давен у багатьох народів дубовим листям увінчували переможців і героїв. Дубові вінки стали символом честі і слави. Люди не зрубували старих дубів, бо * вірили, що це може призвести до нещастя. В грозові ночі при спалахах блискавки силуети дубів здавалися непорушними. Часто блискавки вражали лісових богатирів, і вони загорялися яскравими факелами на чорному тлі неба. А в душах людей виникав містичний страх і породжувалися фантастичні уявлення про дерево. На Україні все це знайшло своє відображення у побуті, звичаях, легендах, народних піснях та багатьох назвах старих поселень, розташованих на місцях, де колись росли великі дубові ліси...  За дібровою—білі шиферні дахи в яблуневій піняві садів — Колубаївці. Село оточують п'ять гір: Городисько, Левкова, Лиса і дві безіменні товтри. Кажуть сільські дідусі, що на горі Городисько є глибока печера, в котрій бував колись Кармалюк із своїми хлопцями.   Казка Совиного яру   Назва цього села у топоніміці розшифровується просто: княже поле. Як зауважує подільський науковець С. Д. Бабишин, у подібних назвах ще в X—XI століттях була зафіксована феодальна власність руських князів на обширні земельні площі. На такому княжому полі і виникло колись давнє поселення Княжпіль. Якою сивою старовиною сповнене це слово, що дійшло до нас з далекої доби Київської Русі!  Про ще давнішу історію тутешніх земель розповідають залишки Траянового валу, що простяглися неподалік Княжполя від околиць сусіднього села Абрикосівки через Калинське поле, Кульчіївці до Дністра. Назву валу звичайно пов'язують з іменем римського імператора Марка Ульпія Траяна (98—117 роки нашої ери), який підкорив Дакію, що займала територію сучасної Болгарії, Румунії та Молдавії, і розширив свої північні володіння аж до Дністра. Тут, за свідченням видатного античного географа Клавдія Птоломея, проходив кордон між римськими володіннями і землями східних слов'ян- антів. Для утримання завойованих територій римляни побудували величезну систему земляних укріплень-валів, відомих у Молдавії, Румунії і навіть Британії. В подільському Придністров'ї оборонний вал, що має назву Траянового (в народі Трояновий), починається біля села Гермаківки (Борщівський район Тернопільської області) та Сатанова (Хмельницька область) і пролягає через південне Поділля до Дністра, продовжуючись на території Чернівецької області. У вітчизняній історіографії вказується, що цей вал спорудило місцеве слов'янське населення проти можливого просування римських легіонів у Середнє Придністров'я. Що ж до назви, то не виключено, що вона пов'язана з іменем поганського давньослов'янського бога Трояна (Траяна), про якого згадується в руській писемності XII століття, і зокрема в«Слові о полку Ігоревім». Цікаво, що анти в II—V століттях підтримували жваві зв'язки з римлянами, вели, як зазначає відомий український історик М. Ю. Брайчевський, широку торгівлю хлібом. Про це свідчать і численні знахідки срібних римських монет у різних місцях над Дністром і Збручем — річками, які були важливими торговельними артеріями того часу. Ще наприкінці XIX століття римські монети використовувалися серед місцевого населення як жіночі прикраси. Немало знайдено на Поділлі також римської зброї, посуду.За зеленим, у садах, Княжполем, понад річками Тернавою і Тернавкою, розляглася чудова лісова дача із скелями Сокіл та Петрушка. Мов хижо вигнутий дзьоб казкового птаха, нависає із стометрової висоти над річковим каньйоном Сокіл. Недарма ця назва пов'язується в народі з прізвищем Сокола,— за переказами, одного з ватажків селянських повстанських загонів на Поділлі. П'янить безмежний простір, полонить відчуття польоту, коли зійдеш на вершину скелі. Пролягло у далину розбурхане лісове море. Під ногами, десь далеко внизу, кучерявляться верхівки дерев. Глибоко-глибоко в долині звивається поміж старезних верб і тополевих заростей срібна смужечка Тернавки. Тисяча гектарів цього замріяного подільського чуда складає Княжпільський міжобласний мисливський заказник. По ньому не гуляє сокира лісоруба. Неляканими живуть у лісовій гущавині козулі, вепри, білки, численне птаство... По гребеню гори ледь помітною в нетоптаних травах доріжкою підемо далі на південь. З гори на гору, під суцільним дахом лісу. Там, де на хвилю розривається зелене шатро,— сонячні галявини. Кислиці, дерен, густі пірамідки ялівцю тонуть у буянні трав, квітів, чіпкої тернини. Біля підніжжя шумить річка, до неї круто збігає в'юнкий серпантин стежки. У закутку між горами видніється місточок, старий дерев'яний млин, кілька хатин... Хутір Гоцули. Неквапно стікає по лотках вода, поскрипує чорне від віку колесо з широкими лапатями. Так само повільно точиться розповідь старого мірошника. Глухі тут були місця колись. Дикі. Лише звір бродив та птиця залітала. Поселився першим пришелець якийсь. Кажуть, що карпатець-гуцул. Землянку собі вирив. А по тому і хутір виріс. Гоцулами назвали люди. Так, можливо, першими тутешніми поселенцями стали вихідці із Карпат — опришки Олекси Довбуша. У XVIII столітті чимало опришківських загонів діяло на Покутті та Поділлі, піднявшись на боротьбу проти феодального гніту. Ліс тягнеться мимо села Вихватнівців до самої річки Студениці — наступної притоки Дністра. В каньйоні Студениці подорожнього владно полонить незвичайна казка. Жива, зрима, ось перед очима! Називають її Совиний яр, а в офіційних паперах — Совиноярська лісова дача-заказник. Це царство густих, несамовитих, мов джунглі, заростей ліщини, бузини, калини, кропиви. Це духмяне зілля над водою, високі, в людський зріст, пахучі трави. Т У квітах, у метеликах, у невмовкному дзижчанні комах. Зелений тунель, пронизаний гарячими стрілами сонця. Хаотичні звалиська кам'яних брил, повергнуті дерева, потрощені в тріски стовбури, викинуті в діл з бічних крутоярів. Гомінкий, холодний потік Студениці у вологому мороці вербових і тополевих віт. А вгору, до неба,— ліс і гори. Вершина за вершиною, праворуч і ліворуч, кілометр за кілометром. Нетолочені манівці, де при повному місяці, певне, виходять на берег заквітчані лілеями мавки і спускається на росяні луки «Той, що в скалі сидить». Такий він, Совиний яр, притулок незайманої краси і давніх казок дитинства.Над Студеницею, за Совиним яром («живемо в горах», скажуть тут приїжджому), притулився хутірець Нижні Патринці. Дуже старий, бо дерев'яна, складена в зруб церква, скособочилася, вросла в землю — видно, простояла тут не одну сотню літ. Споруді не менше трьохсот років, і вона вважається цінним історико-архітектурним пам'ятником Поділля. Через шість-сім кілометрів від Нижніх Патринців, над Дністром,— село Студениця. Тут, біля підніжжя гори Ганнусенька, у розмиві яру знайдено багато, ціле кладовище, кісток мамонтів. Відома також відкрита на території села «Студеницька стоянка» — археологічна пам'ятка до би палеоліту і неоліту. Печери, що ховаються у високих скелястих берегах Студениці і Дністра, як показали до слідження, були місцями розробок кременю людиною давнього і нового кам'яного віку. З Нижніх Патринців польова стежка веде до села Колодіївки. Плантації кукурудзи, кабачків, помідорів, абрикосовий сад обступили його з трьох боків. А з четвертого — південної околиці села — відкривається панорама долини Дністра. Але зачекаймо! Мимо насаджень морви пройдемо з кілометр до дуже своєрідного місця над потічком з дещо незвичною назвою Крутий батіжок. Уявіть величезну кам'яну западину із скелястими стінами. Ні деревця, ні затінку. Голі горби, камінь, круті трав'янисті схили... Самотні, свічками, вапнякові останці проти неба. Пружний вітер прокочується з краю в край, над долиною, свище, мов розбійник, поміж ребрами сивих, вищерблених віками щовб. На дні павутиння прозорих струмків сплітається в джгут, щоб швидше вирватися з цього розжареного сонцем кам'яного казана. Через долину споглядають одна на одну дві гори — Бабин Писок і Теремець. Висока ця гора — Бабин Писок, нелегко підніматися на неї знизу, від підніжжя! Чому ж саме таку назву дали їй люди? За розгадкою доведеться знову звернутися до історії... У давніх слов'ян-язичників слово «баба» означало одне із культових понять. За уявленням наших далеких предків, божества-баби, нібито, мешкали на горбах, скелястих вершинах, високих берегах над річками. Тому і виникла на Поділлі з його пересіченим рельєфом і глибокими ерозійними долинами велика кількість назв з ос новою «баба»: гора Баба біля Івахнівець, Бабині гори над Студеницею, села Бабшин (тепер Криків) на Збручі і Баб шин над Дністром, Бабина гора над Гнізною поблизу Збаража та багато інших. У Колодіївці про Бабин Писок розповідають таке. Ще за часів султанського засилля пробили турки у горі велику печеру, що не один кілометр тяглася і виходи на сусідні села мала. Коли ж із наших земель втікати довелося, то багато різного добра і золота заховали вони у підземеллі. Довго шукали люди потім той скарб турецький, та все марно. А вхід до печери поступово завалився. І ні хто тепер вже й не знає, де він був і чи був він взагалі. Є на Бабиному Писку лише кілька невеликих гротів у скелях і останець над ними, схожий здаля на скіфську бабу. Є чудове, що пахне степом і медом, різнотрав'я на сонячних схилах: полин, звіробій, чебрець, буркун, деревій, гвоздика, ведмеже вухо... І, що найкраще, мальовнича панорама долини Крутого Батіжка, яка звідси розгортається перед нами.  Навпроти, на горі Теремець, бовваніє, мов шолом билинного витязя, могутній камінь-останець, вкритий іржею лишайників. Підійдеш ближче — і побачиш у ньому наскрізний прохід, подібний до брами якогось середньо вічного рицарського замку. Карстовими мостами називають геологи такі природні арки, утворені тисячолітніми процесами вивітрювання. Під сусіднім останцем — печера: двадцять метрів вузької щілини в хаотичному нагромадженні обвалів. Далі під брили кам'яної товщі йде лише глибока розколина. Кажуть, ніби звідси хід вів аж на протилежний бік гори до села Теремців. Та, здається, це просто чергова легенда про загадкові підземелля.   Сонце купається в Дністрі   Останні кілометри до Дністра... Пройдемо їх від Крутого Батіжка до Теремців полем, через гай, просто по товтрі. Вона обривається раптово, зрізана зазубреним гребенем вивітрених скель. Рвучкий тугий вітер б'є в обличчя, запліскує теплими хвилями вершину гори, з якої відкривається широчінь швидкоплинного Дністра і далекі сизі обрії буковинської землі. А внизу плавно вигнулася дуга Дністрової заплави, на котрій, іграшковими з цієї висоти, кубиками розкинулися будівлі села Теремців. Благодатний, щедрий сонцем цей наддністрянський край! Виноград на схилах узгір'їв, на кожному подвір'ї. Рясні яблуневі сади, плантації помідорів, огірків, кабачків, перцю, тютюну, кукурудзи, колосисті ниви золотої пшениці. Вздовж вулиць — черешні, сливи, абрикоси, горіхи, алича. І ось наш останній маршрутний перехід... У долині над Дністром, за два кілометри від Теремців,— старовинна Бакота — древня столиця Пониззя або «Руси дольной», як називалася в XIII—XIV століттях територія між Дністром та Південним Бугом. Галицько-Волинський літопис відзначає, що в епоху Київської Русі Бакота була важливим торговельним портом на Дністрі, за який між руськими князями точилася постійна боротьба. В основному тут торгували хлібом. Навіть саму назву поселення — Бакота — деякі дослідники вбачають у молдаво-румунському слові «баката» («боката»), що означає — кусень, шматок. Однак подільський історик І. С. Винокур висуває • більш вірогідне твердження, вказуючи, що «лінгвістичний аналіз найменування «Бакота» дає можливість вважати, що в перекладі з давньоруської мови ця назва означає — бажане, чудове місце (корінь слова «кот», «кота» і підсилююча приставка «ба»)».В XII—XIII століттях Бакота входить до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. У 1255 році, скориставшись зрадою тодішнього намісника Бакоти Мілея, місто здобули монголо-татари. «В то же лето приехаша татары ко Бакоте й приложися Милей з ним...»,— починає розповідь про ті події Іпатіївський літопис. У 1259 році загарбники зруйнували Бакотський замок (його сліди залишилися досі на східній околиці села), і стольний град Пониззя з усіма прилеглими землями на ціле століття потрапив у татарське ярмо.В першій половині XIV століття Пониззя і Побужжя І згадуються вже під спільною назвою — Поділля. З 1331 року Литва, а з 1340 — Польща починають завойовувати Подільський край. Польща захоплює Західне Поділля, І Литва — Східне. В 1362 році після перемоги над військами Подільського улусу на Синіх Водах Бакотою заволоділи литовці. Вона була включена до складу Подільського [ князівства, правителями котрого стали литовські феодали Коріатовичі. В 1431—1434 роках селяни Бакотської волості повстали проти нестерпного феодального гніту. Вони вигнали геть литовських, українських та польських панів і оголосили себе вільними людьми. Та шляхетська Польща, яка в 1434 році оволоділа майже всім Поділлям, жорстоко придушила повстання. Тоді ж був, уже назавжди, зруйнований Бакотський замок, відбудований після монголо-татарської навали. Місто поступово втратило своє значення як адміністративний і господарський центр, занепало. У документах XVI століття Бакота згадується лише як незначний населений пункт. На той час південно-західне Поділля захопили молдавські феодали. Так подільські землі були розірвані на шматки різними державами, майже на шістсот років роз'єднані кордонами по Збручу і Дністру. Коли підходиш до Бакоти, погляд відразу причаровує І мальовниче положення села. Із сходу та півночі, впритул до самих хат, підступають високі гори Дністрових берегів, Ц вигадливо декоровані скелями і лісом. Із заходу прилягла затишна заплава, обрамована крутою стіною древньої річкової тераси. А південну околицю, за вузенькою смужкою суходолу, оперізує потужна течія Дністра. І стоять там човни, чекає перевіз на той бік — у Буковину, Молдавію, куди простяглися товтри... За селом — Біла гора. Від підніжжя, просто з Дністрових вод, як уламки якихось циклопічних колон, підпирають її схили химерні скелі-останці, складені з вивітрених тонкошаруватих сланців. Привертає увагу їх особливе забарвлення: суміш глибокого сірого з синім і на віть ледь-ледь блакитним. Напевно, такий колір міг по родити лише союз землі, води і неба, вмитого весняними дощами. Десь на середині гори, метрів за вісімдесят над Дністром, серед лісової гущавини видніє білий кам'яний обрив. До нього по схилу веде вузенька втоптана стежка. Узбіч неї — табличка: «Пам'ятник історії. Скельний монастир X—XIII століть. Охороняється законом». У прямовисній вапняковій скелі затаїлося ціле печерне містечко. Головні його споруди — келії та три печери, протяжністю до десяти і висотою близько двох з половиною метрів. Одна з них, найбільша, служила за церкву. Численні гробниці, ніші, вирубані в стінах, підлозі. Зараз їх налічується понад тридцять, у дев'ятнадцяти знайдено людські кістки. Бакотський монастир виявлений у 1889 році відомим археологом В. Б. Антоновичем. В 1884 році, орієнтуючись на народні перекази, пов'язані з урочищем Монастир на Білій горі, В. Б. Антонович провів на її вершині археологічні розкопки. Тут було відкрито курганне жіноче поховання і завиткоподібна печера в глибині гори. А з 1889 по 1892 рік вчений за допомогою місцевих жителів знайшов і дослідив скельний монастир, зруйнований, оче видно, під час татарських нападів і пізніше повністю по хований під великим оповзнем, який зійшов з верхньої частини схилу гори. Історичну цінність цієї давньоруської пам'ятки важко перебільшити. Хоч єдина вірогідна згадка про монастир в литовсько-руському літописі датується XIV століттям, дослідники не заперечують, що виникнення печерної обителі можна віднести ще до періоду появи в цих місцях перших християн. В епоху Київської Русі, за великокняжої доби, монастир вже існував. Про це говорять знахідки давньоруської зброї, речей церковного ужитку тощо. Другий історико-культурний пам'ятник літописної Бакоти — рештки дворового комплексу XIV—XVII століть— виявлено кілька років тому в урочищі Двір. Тепер його досліджує один із загонів Подільської археологічної експедиції. Мандрівники можуть оглянути місце розкопок, фундаменти середньовічних будов.   Інтернет посилання   http://uk.wikipedia.org/wiki/Медобори http://www.franko.lviv.ua/faculty/geology/phis_geo/fourman/Bila/Medobory.htm