Головна -> Послуги бібліотек -> Краєзнавча мозаїка  -> Видатні люди краю

 

Йосиф Сліпий (17.02.1892-7.09.1984) — патріарх Української греко-католицької церкви Народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, тепер Теребовлянського району. Початкову освіту здобув у рідному селі. У 1911 році закінчив Тернопільську українську гімназію. Навчався у Львівському та Інсбрукському університетах. Доктор богослов'я, засновник і ректор богословської академії у Львові. Після смерті митрополита Андрея Шептицького греко-католицьку церкву очолює митрополит Йосиф Сліпий. З 1945 до 1963 року митрополит Йосиф — в'язень сталінських таборів. На початку 1963 року під тиском світової громадськості та на вимогу глави римо-католицької церкви Йосиф Сліпий був звільнений із заслання і 9 лютого прибув до Риму. 25 січня 1965 року його іменовано кардиналом. За двадцять років подвижницької діяльності за кордоном Йосиф Сліпий об'їздив усі місцевості світу, де були громади українських греко-католиків, відновив Українське богословське товариство, став фундатором Українського католицького університету в Римі як спадкоємця ліквідованої більшовиками Львівської богословської академії. Цей університет має свої філії в Бразилії, США та Канаді. Літературно-богословська спадщина кардинала зібрана в 14 томах. Помер Йосиф Сліпий 7 вересня 1984 року в Римі. Через вісім років після смерті патріарха відбулося перепоховання на рідній землі тлінних останків Йосифа Сліпого в храмі святого Юра у Львові. У вересні 1999 року в селі Заздрість було відкрито музейно-меморіальний комплекс. Література Опалко Н. Хресний шлях Йосифа Сліпого. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. — 48 с. Рудницька М. Невидимі стигмати. — Рим; Мюнхен; Філадельфія: Т-во за Патріархальний устрій УГКЦ, 1971. — 395 с. *** Література до знаменних і пам'ятних дат Тернопільщини на 2002 рік: Бібліо-гр. список / Уклад. М. В. Друневич. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. — С. 22-26.     Ганна Амвросіївна Крушельницька (18.08.1887-13.05.1965) — українська співачка, педагог Народилася 18 серпня 1887 року в с. Білій, тепер передмістя Тернополя. Рідна сестра Соломії Крушельницької. Закінчила Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові (клас Софії Козловської) та Міланську консерваторію в класі професора Данте Ларі. Сценічну кар'єру Г. Крушельницька розпочала ще будучи студенткою Вищого музичного інституту як солістка хору «Боян», а згодом— хору «Бандурист». На оперній сцені виступала у Львові, Варшаві, Римі, Мілані, Венеції, Вероні, Феррарі, Анконі та інших містах. У творчому доробку співачки вісім оперних партій: Наталка («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Мімі («Богема» Д. Пуччіні), Мікаела («Кар-мен» Ж. Бізе), Ірис і Манон в однойменних операх П. Масканьї і Ж. Масне, Зіглі-нда та Єлизавета в операх Р. Ватера «Валькірія» і «Тангейзер». Знаменита італійська фірма «Фонотипія» здійснила запис ряду арій із класичних опер західноєвропейських композиторів у виконанні Г. Крушельницької. З незмінно великим успіхом виступала Г. Крушельницька із сольними концертами в містах Прикарпаття. У концертному репертуарі були твори композиторів багатьох країн, романси та пісні С. Людкевича, В. Барвінського, Д. Січинського, О. Нижанківського, М. Лисенка, Я. Степового, П. Чайковського... На жаль, через тяжку хворобу змушена була залишити сцену саме тоді, коли тільки-но зійшла на вершину слави. У 1921-23 рр. Г. Крушельницька— педагог вокалу й фортепіано у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка та Дрогобицькій музичній школі. До 1929 р. вона виступала на концертах у Львові, Дрогобичі, Гребневі, зокрема з Василем Барвінським як піаністом. Співала нові для її репертуару романси та пісні: «Не забудь юних днів» М. Лисенка, «Лився спів колись у мене», «О, ще не всі умерли жалі», «О не співай пісень веселих», «Не беріть із зеленого лугу>: Я. Степового; «Дума про Нечая» Д. Січинського, «Піду, втечу», «Подайте вісточ ку», колискову «Спи, дитино моя» С. Людкевича, «Вечером у хаті», «В лісі> В. Барвінського, твори італійських композиторів: Кастельнуово-Тадеско («Пастушки» і «Прогулянка»), Денца («Канцона»), українські народні пісні та арії з опер. Померла Г. Крушельницька 13 травня 1965 року. Похована на Личаківському кладовищі. Література Історія української музики: В 6-ти т. Т. 4. (1917-1941).— К.: Наук, думка, 1992. —593 с. С. 554: Про Г. Крушельницьку. Крушельницька Ганна (18.УШ.1887-13.У.1965)//Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка: Праці Музикознавчої комісії. — Львів, 1993. — Т. (XXXVI. —С. 415-416. Людкевич С. Дослідження. Статті. Рецензії. Виступи / Упорядкує., ред., пер., прим, і бібліогр. 3. Штундер. — Львів: Дивосвіт, 2000. — Т. 2. — С. 816.; іл. — Вставки: 16 с. А. Крушельницька див.: «Іменний покажчик», С. 793. *** ЗюбровськаН. Ганна Крушельницька, сестра великої Соломії//Подільське слово. — 1995. — 9 верес. — (Імена). Медведик П. Сестра Соломії // Вільне життя. — 1975. — 25, 26, 28 листоп.; 2, 7 груд. Медведик П. Славетна сестра великої Соломії // Жовтень. — 1982. — № 9. — С. 105-109. Медведик П. Славетна сестра великої Соломії: [До 115-ї річниці від дня народження Ганни Крушельницької] // Соломія. — 2002. — № 2 (серп.-верес); фо-тогр. Медведик П. Поєднання високої краси: Творчість Тараса Шевченка в сім'ї Крушельницьких // Вільне життя. — 1989. — 3 берез. Федун М. Ганна йде слідами Соломії... // Ровесник. — 1997. — 29 серп., пор-тр. — (Слава Тернопілля). ФедунМ. Талановита сестра Соломії//Подільське слово.— 1997.— ЗО серп. Черемшинський О. Співачка і педагог//Вісті Придністров'я.— 1997.— 22 серп. *** Крушельницька Ганна Амвросіївна (18.УШ.1887-13.У.1965)//УРЕ. — 2-е вид. — К., 1980. — Т. 5. — С. 545. Крушельницькі — укр. співачки; сестри. Ганна Амвросіївна К. (18.УШ.1887, с. Біла, тепер передмістя Тернополя — 13.У.1965, Львів) — сопрано // Мистецтво України: Біогр. довід. / За ред. А. В. Кудрицького. — К., 1997. — С. 339. Крушельницька Ганна Амвросіївна (18.УШ.1887-13.У.1965)// Митці України: Енцикл. довід. — К., 1992. — С. 338. Медведик П. Крушельницька Ганна Амвросіївна (Анна; 18.08.1887, с. Біла, нині Терноп. р-ну— 13.05.1965, м. Львів)— оперна і камерна співачка (мецо-сопоано) // ТЕС. — Тернопіль, 2005. — Т. 2. К-О. — С. 253.   Богдан Сильвестрович Лепкий (9.11.1872-21.07.1941) — письменник, літературознавець, перекладач, педагог та громадський діяч Народився 4 листопада 1872 року в с. Крегульці, нині с. Крогулець Гусятин-ського району. Брат Миколи та Левка Лепких. Дід його був священиком, батько — письменником, відомим під псевдонімом Марко Мурава. Основи шкільної науки здобував удома під керівництвом батька та в Бережанській гімназії. Там співав у хорі, яким керував Д. Сочинський. Захоплювався малюванням, театром. Восени 1891 р. вступив до Академії мистецтв у Відні, але згодом перевівся на ! філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та і історію літератури. З другого курсу перейшов на філологічний факультет Львівського університету, де під час навчання брав активну участь у літературознавчих і суспільно-політичних дискусіях, етнографічних експедиціях, молодіжних товариствах. Після закінчення університету в 1895 р. викладав українську, польську та німецьку мови, історію та географію в Бережанській гімназії. Упродовж 1899-1914 рр. обіймав посаду професора української мови та літератури Ягеллонського університету в Кракові. У цьому місті родина Лепких створила своєрідний інтелектуальний клуб, де збиралися українські письменники й митці. Співпрацював Б. С. Лепкий із товариством «Рідна школа» щодо видання дитячої літератури й підручників, куди ввійшли і його твори. Численні прозові твори Б. Лепкого дру- кувалися на сторінках різних періодичних видань. Одночасно він активно пропагував українську літературу, робив переклади польською мовою, друкував літературознавчі праці, часто влаштовував літературні вечори, присвячені видатним діячам української культури. Під час Першої світової війни Б. Лепкий перебував спочатку в Яремчому, потім в Австрії та Німеччині, працював у таборах для військовополонених, де сприяв нормалізації життя емігрантів — домагався повернення на батьківщину захоплених у полон українських вояків, активно співпрацював із Союзом визволення України. У Берліні організував та очолив Товариство вищої освіти, викладав в Українському Червоному Хресті та на курсах українознавства. Підтримував зв'язки з політичними діячами ЗУНР, УНР, Гетьманату. У 1925 р. Б. Лепкий очолив кафедру української літератури на факультеті слов'янських студій Ягеллонського університету. До свого 60-ліття, яке широко відзначалося в 1932 р., здобув ступінь звичайного професора цього закладу, звання дійсного, а згодом — почесного члена НТШ, науковий ступінь почесного доктора Українського вільного університету в Празі. Великий громадський та науковий авторитет письменника сприяв обранню його у 1938-1939 рр. членом Польського сейму у Варшаві. Літературна творчість Б. С. Лепкого надзвичайно велика та різноманітна. За кількістю написаного він поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Ще в Бережанській гімназії почав писати вірші, оповідання, поеми. Перші публікації надруковані в 1895 р. у газеті «Діло», а останні — у 1941 р. Загалом його творча спадщина — понад 80 власних книг, серед яких: велика історична повість «Мазепа» у трьох частинах («Мотря», «Не вбивай», «Бату-рин»), твори «Полтава», «Бої», «З-під Полтави до Бендер», «Крутіж», трилогія спогадів «Казка мойого життя», двотомний оригінальмий твір «Начерк історії української літератури», велика праця «Наше письменство: короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів», а також повісті, оповідання, казки, збірки віршів та поем, п'єси, переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного й мистецького спрямування, опубліковані в численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках. Б. Лепкий — упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями. Серед них: «Слово о полку Ігоревім» у віршованих перекладах сучасною українською мовою, 14-томне «Повне видання творів Т. Шевченка», проредагував також це видання польською мовою. Уклав підручники для дітей— «Читанку», «Буквар», писав для них казки та повісті. Як художник залишив автопортрети, портрети рідних і діячів української культури, пейзажі, ілюстрації до народних пісень, казок, творів Т. Шевченка, «Історії України» М. Аркаса, а також ряд мистецтвознавчих публікацій. У Жов-чівській церкві на Івано-Франківщині збереглося 10 образів його роботи. Спроектував обкладинки до повістей І. Нечуя-Левицького та кількох віденських календарів, проілюстрував деякі власні твори, у т. ч. збірку «За люд», виконав обгортки до циклу повістей. У Кракові Б. Лепкий зібрав галерею картин та колекцію різь-бярських робіт визначних українських митців, зберігши ці цінні пам'ятки культури (портрет І. Мазепи роботи О. Куриласа, портрети і пейзажі М. Бойчука, І. Труша та ін.). Після окупації нацистами Польщі в 1939 р. Богдан Лепкий втратив професорську посаду. Масові акти насильства, що чинили нацисти, пригнічували його і внаслідок серцевого нападу 21 липня 1941 року письменника не стало. Похований він у Кракові на Раковецькому цвинтарі. При радянській владі твори Богдана Лепкого, як буржуазного націоналіста, були під забороною. Тепер же в Бережанській гімназії, де колись навчався письменник, та в с. Крогульці створено музеї, а його твори видаються та вивчаються в школі, втілюються в сценічних виставах, досліджуються в наукових монографіях. Широкою популярністю користується пісня на слова Б. Лепкого та музику його брата Левка Лепкого «Видиш, брате мій...». У Тернополі відзначено місця перебування видатного земляка, його ім'я носить одна із шкіл та обласне літературно-просвітницьке товариство. Редакція журналу «Тернопіль» заснувала й періодично вручає Всеукраїнську літературно-мистецьку та громадсько-політичну премію ім. братів Богдана та Левка Лепких. (За вид. «Хто є хто на Тернопільщині», 2005). Література Лепкий Б. Твори: У 2-х т. — К.: Наук, думка, 1997. — Т. 1.: Поетичні твори. Прозові твори. Мемуари / Упорядкує., прим, та вступ, ст. Ф. П. Погребенника. — 847 с: портр. Лепкий Б. Твори: У 2-х т.— К.: Наук, думка, 1997.— Т. 2.: Прозові твори / Упорядків. та коментарі Ф. П. Погребенника. — 694 с: портр. Лепкий Б. С. Твори: В 2-х т. — К.: Дніпро, 1991. — Т. 1.: Поезія. Оповідання і нариси. Іст. повісті / Упоряд., авт. передм. та приміт. М. М. Ільницький. — 862 с: портр. Лепкий Б. С. Твори: В 2-х т. — К.: Дніпро, 1991. — Т. 2.: Повість. Спогади. Виступи / Упоряд. та авт. приміт. М. М. Ільницький. — 719 с. Лепкий Б. Вибране. — Львів: Світ, 1990. — 184 с. Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер. Крутіж: Іст. повість. — Львів: Червона калина, 1991. — 334 с. Лепкий Б. Казка мойого життя. — Івано-Франківськ, 1998. — 251 с. Лепкий Б. Крутіж: Іст. повісті. — К.: Веселка, 1992. — 390 с. Лепкий Б. Мазепа: Трилогія. Не вбивай. Батурин: Іст повісті. — Львів: Червона калина, 1991. — 450 с. Лепкий Б. Мазепа, гетьман український: Сповідь перед людьми і часом. — Тернопіль: Ред-вид. від. упр. по пресі, 1991. — 82 с. Лепкий Б. Мотря: Іст. повість у 2-х т.— Львів: Червона калина, 1991.— 389 с. Лепкий Б. Під Великдень. — Тернопіль: Кн.-журн. вид-во «Тернопіль», 1993. —38 с. Лепкий Б. Поезії. — К.: Рад. письменник, 1990. — 383 с. Лепкий Б. Поезії/Передм. Н. Дирди. — Тернопіль: Джура, 2005. — 500 с. Лепкий Б. Полтава: Іст. повість. — К.: Дніпро, 1992. —487 с. Лепкий Б. Про життя і твори Тараса Шевченка / Наук. ред. Р. Гром'як. — Тернопіль: Джура, 2004. — 184 с: іл. Лепкий Б. Сотниківна: Іст. картина з часів Івана Виговського. — Тернопіль: Ред.-вид. від. упр. по пресі, 1991. — 115 с. *** Лепкий Б. До січових стрільців та інші поезії // Стрілецька голгофа: Спроба антології. — Львів, 1992. — С. 91-103. Лепкий Б. «З недоспіваної пісні»; «Чекай, чекай, чекай її...»; «З сумних думок»; «Душа, душа?! Пусті слова!..»; «На життєвому роздорожжу»: [Вірші] // Українська хата: Поезії 1909-1914. — К., 1990. — С. 103-104. Лепкий Б. Заспів; Наші гори; Журавлі; Бачиш? Буря; Василеві Стефаникові; Мої пісні; Кидаю слово: [Вірші] // Українське слово: Хрестоматія укр. л-ри та літ. критики XX ст. — К., 1994. — Кн. 1. — С. 250-256. Лепкий Б. Із різних циклів: Поезії// Розсипані перли: Поети «Молодої Музи».—К., 1991. —С. 412-547. *** Лепкий Б. Заки вдарили громи (літо 1939 р.)//Дзвін.— 1999.— №7.— С. 110-119. Лепкий Б. Інтермеццо: Вірш // Жайвір. — 1996. — № 2 (лип.). Лепкий Б. На святий вечір: Вірш//Визвольний шлях.— 1995.— № 1.— С. 4-5. Лепкий Б. Плащаниця; На Великдень // Народна творчість та етнографія. — 2000. —№2-3. —С. 36. *** Лепкий Б. Декілька проблем з української літератури // Дивослово. — 1997. —№ 11.—С. 3-5. *** Богдан Лепкий. 1872-1941: письменник, вчений, публіцист, громадський діяч / Текст укр. та англ. мовами // Золота книга української еліти: Інф.-імідж, альм. в 6 т. — К., 2001. — Т. 2. — С. 132-133; фотогр. Ткачук М. Модерністський дискурс лірики та новел Богдана Лепкого. — Тернопіль: ТИПУ, 2005. — 128 с. *** Бурма В. У Крогульці, над тихим ставом: [По місцях Б. Лепкого] // Вільне життя. — 2002. — 12 листоп., фотогр. Дудар І. Народні джерела світобачення Богдана Лепкого // Дивослово. — 2005.— №1. —С. 52-55. Кусень Б. Ім'я, повернуте із забуття: [Повернення Україні імені Б. Лепкого] // Вільне життя. — 2002. — 12 листоп. — (До 130-річчя від дня народження Б. Лепкого).     160 років від дня народження Олександра Григоровича Барвінського (8.06.1847-25.12.1926) — українського педагога, громадського діяча   Народився 8 червня 1847 року в селі Шляхтинці Тернопільського району в родині священика. Початкову освіту Барвінський здобув у родинному селі, де вчителем був Яким Гаму ляк. У 1857 р. вступив до гімназії в Тернополі. Тут Олександр подружився з Іваном Пулюєм, який рекомендував Барвінського, тодішнього учня 7 класу, у члени «Громади» — таємного студентського товариства. Члени товариства вчилися літературної української мови, читали книжки з української літератури та історії, організовували відзначення національних свят, концертів. У 1868 році Барвінський закінчив Тернопільську гімназію, вступив на філософський факультет Львівського університету. Навчаючись тут, він поринув відразу в культурно-наукове життя тодішнього Львова. Барвінський проявив себе людиною правдивого патріотизму, невичерпної енергії, ініціативи та надзвичайної працьовитості. Таким він був усе своє життя. Закінчивши університет, влітку 1869 року Барвінський був призначений заступником учителя гімназії в Бережанах. Тут він, як і у Львові, крім своєї основної роботи вчителя, займається науковою працею, видає в 1870 році підручник «Усна словесність», а через рік— «Писану словесність» у двох частинах. У 1871 році О. Барвінського переводять на посаду старшого вчителя державної семінарії в Тернополі. Тут він чимало часу приділяє вивченню праць із педагогіки, дидактики та методики. Наполегливо працюючи, барвінський стає одним із кращих фахівців-педагогів згаданих наук. Завдяки його старанням, у червні 1876 року в Тернополі було засновано філію товариства «Просвіта», хоч її головою було обрано адвоката Володимира Лучаківського, але основний тягар праці лягав на плечі Олександра Барвшського, який був секретарем правління товариства. У 1884 році за сприяння Барвінського створено «Руську бесіду», яка з перших днів своєї діяльності стала вогнищем товариського життя тоді ще малочисельної української інтелігенції Тернополя та його повіту. У 1885 році його обрано радником до Тернопільської міської ради. У 1888 році Барвінський переїжджає до Львова. Великою заслугою є те, що він започаткував видання педагогічної бібліотеки «Руська історична бібліотека» (з 1883 по 1894 рр. вийшли з друку 24 томи). При виданні підручників з української літератури для середніх шкіл Барвінський вперше використав український фонетичний правопис, який прийняла й застосувала вся тодішня преса й усі українські видавництва. О. Барвінський був послом до австрійського парламенту (1891-1900 рр.) та Галицького сейму (1894-1904 рр.). Автор історичних праць «Ілюстрована історія Русі» та «Оповідання з всесвітньої історії», а також «Історії української літератури» і статей про Т. Шевченка та Ю. Федьковича. Помер О. Барвінський у Львові 25 грудня 1926 року.   Література Барвінський О. Коротка історія українського народу. — Тернопіль: Ред.-вид. відділ, 1991. — 36 с. Барвінський О. Спомини з мого життя / НАН України; Ін-т літ. їм. Т. Г. Шевченка; Ред. Л. Винар. — Нью-Йорк; К.: Смолоскип, 2004 — 528 с *** Барвінський О. Гетьман Іван Мазепа//Друг читача.— 1991.— 23 жовт.— (Пам'ятки духовності). Те ж: Тернопіль: Тернопільщина літературна.— Тернопіль, 1992.— Дод. №4. —С. 12-13. Барвінський О. Промова на 3-му засіданні крайового сойму дня ЗО грудня 1897 для умотивування внесення о заснування руської гімназії ім. Франц-Йосифа в Тернополі // Мандрівець. — 2000. — № 3-4. — С. 32-33. Барвінський О. Спогади // Ювілейна книга української гімназії в Тернополі. 1898-1998: До сторіччя заснування/За ред. С.Яреми.— Тернопіль; Львів, 1998. —С. 155-170. *** Барвінський Олександр Григорович — український публіцист, історик, літературознавець // Українська журналістика в іменах. — Львів, 1994. — Вип. 1. — С. 17-18. Барвінський Олександр Григорович: Укр. громад.-політ. діяч, історик, педагог // Провідники духовності в Україні. — К., 2003. — С. 14. Він належав до славетного роду // Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. — К., 2003. — С. 11-19; портр. — Бібліогр.: С. 19. Головин Б. Олександр Барвінський // Тернопілля'97: Регіон, річник. — Тернопіль, 1997.— С. 136-141. Козирський В., Шендеровський В. Олександр Барвінський (1847-1926) — історик, літературознавець, публіцист, педагог, громадський діяч // Визначні постаті Тернопілля: Біогр. зб. / Уклад.: О. Бенч, В. Троян. — К., 2003. — С. 11-12. Олександер Барвінський // Левицький К. Українські політики Галичини. — Тернопіль, 1996. — С. 58-60. *** Гречин Б. Олександр Барвінський // Вільне життя. — 2001. — 4 груд. Гриб О. Олександр Барвінський у західноукраїнській історіографії (остання чверть ХІХ-перша чверть XX ст.) // Наукові записки ТДПУ. Сер.: Історія. — Тернопіль, 2004. — Вип. 2. — С. 203-209. — Бібліогр.: С. 208-209 (39 назв). Козирський В., Шендеровський В. Олександр Барвінський // Урядовий кур'єр. — 2002. — 31 серп. Куций І. Олександр Барвінський: внесок в українську історіографію Галичини // Наукові записки. Сер.: Історія. — Тернопіль, 2002. — Вип. 1. — С. 169-174. Олійник Л. Будівничий української культури // Подільське слово. — 2002. — 6 черв. Савицький Ю. Він розбудив з летаргійного сну українців Тернополя // Тернопільська газета. — 2002. — 19-25 черв. — (Ювілеї). *** Мельничук Б., Ханас В. Барвінський Олександр Григорович (псевд. — Австрієць, Олег Подолянин, Уегах та ін.; 8.06.1847, с. Шляхтинці, нині Терноп. р-ну.     2007 рік оголошено на Тернопільщині роком Романа Шухевича. Роман Шухевич (псевдоніми: Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Туча, Степан, Щука, Дзвін) (30 червня 1907 р., Краковець Яворівського повіту - 5 березня 1950 р., с. Білогорща під Львовом) — член галицького крайового проводу ОУН(б), потім (з осені 1943 р.) – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА, голова Секретаріату УГВР. Загинув у бою. Вихований під впливом ідей Визвольних Змагань у патріотичній атмосфері роду, Академічної гімназії у Львові та Пласту, Шухевич скоро включився в націоналістичні групи молоді й став у 1925 році членом УВО. З її наказу разом з Б.Підгайним виконав 19 жовтня 1926 року замах на польського куратора Львівського шкільного округу С.Собінського за денаціоналізаційну політику в українських школах. Вивчаючи інженерію в Данціґу й у Львові, Шухевич здобув паралельно загальновійськовий вишкіл у польському війську. Але не допущений з політичних причин до іспиту в старшинській школі, доповнював знання на курсах у краю й за кордоном. Член ОУН від початку її заснування, Шухевич був з початку 1930-х років до свого ув'язнення 1934 р. бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН на західних землях (псевдо Дзвін) і прагнув до з'єднання УВО та ОУН, яке довершилося на Празькій конференції Проводу ОУН з представниками КЕ в липні 1932; керував бойовими акціями проти польської окупації, звертаючи увагу також на становище на східноукраїнських землях (замах М.Лемика в консулаті СРСР як протест проти організованого голоду 1933). Заарештований 1934 року після замаху на міністра Б.Перацького, Шухевич з браку доказів у співучасті був перевезений до концентраційного табору у Березі Картузькій, де очолював в'язнів-націоналістів. Спрямований 1935 до слідчої в'язниці і суджений у Львівському процесі С.Бандери й інших, Шухевич був засуджений на 4 роки ув'язнення, а після звільнення 1937 року на підставі загальної амністії керував кілька разів оборонними акціями проти польських погромів. Після державно-політичних змін у Чехословаччині (1938) Шухевич перейшов нелегально на Карпатську Україну та співдіяв при творенні Карпатської Січі, ставши заступником шефа штабу (як чотар Щука). У боях врятувався з оточення, перейшов через Румунію й Югославію до Австрії і був призначений Проводом ОУН на зв'язкового в Данціґу до земель під Польщею. Після капітуляції Польщі Шухевич переїхав до Кракова, а при поділі ОУН на дві фракції став по боці Бандери та увійшов до революційного проводу, перебираючи пост зв'язкового з українськими землями під радянською займанщиною, згодом провідника ОУН на окраїнних українських землях у Генеральній Губернії (Посяння, Лемківщина та Холмщина). Працюючи рівночасно в Генеральному Штабі ОУН, організував таємні військові курси. 1941 року (напередодні німецько-радянської війни) як сотник Тур став фактичним керівником українського легіону при німецькій Армії «Nachtigal» та увійшов з ним у червні до Львова. Після примусового переформування легіону на допоміжне з'єднання, формація дістала завдання поборювати радянських партизанів на Білорусі. Після її остаточного роззброєння Шухевич врятувався втечею від арешту і перейшов навесні 1943 року в підпілля, покликаний до Проводу ОУН як військовий референт. У новій ролі Тур взяв активну участь у підготовці III надзвичайного Збору ОУН, який ухвалив у серпні 1943 р. нову політичну платформу боротьби ОУН проти німецько-більшовицького окупанта та вніс далекосяжні зміни в програму ОУН у напрямі демократизації майбутнього плюралістичного суспільства. Збір обрав Шухевича головою тричленного Бюро Проводу ОУН, а восени 1943 р. він став як підполковник Тарас Чупринка головним командиром УПА, ним і залишився до своєї смерті. У листопаді 1943, як головний командир та голова Проводу ОУН, Шухевич брав керівну участь у підготовці в житомирських лісах I Конференції поневолених народів. Командування УПА провело впродовж 1943-1944 рр. низку розмов для контакту й порозуміння із розміщеними на Україні частинами угорських і румунських армій, як і представниками польської Крайової Армії. Для поширення платформи визвольної боротьби ОУН і УПА зініціювали в липні 1944 р. створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), а головою її Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ обрано генерала Чупринку-Лозовського. Після окупації західних областей Червоною армією УПА під керівництвом Шухевича продовжувала боротьбу повстанськими методами, засвоєними у 1942-1943 рр. під час протибільшовицьких акцій на Білорусі, приймаючи 1946 року форми збройного підпілля, що пов'язувало поборювання органів терору окупанта з мобілізацією мас для самооборони та пропаганди ідей державної незалежності.   Висилаючи рейди поодиноких відділів УПА на Захід, як свідчення живучості змагань, він сам, згідно з рішенням усіх керівних органів, залишився в Україні, де загинув у бою в Білогорщі біля Львова. Застосовуючи засаду спільної відповідальності, радянські органи за життя й після смерті переслідували всю родину Шухевича. У масовому вбивстві в'язнів у львівських Бриґідках перед приходом німецьких військ загинув брат Романа Юрій. Мати Євгенія Шухевич, дружина Наталя Березинська та сестра Наталя були заслані, а малолітній син Юрій Шухевич та донька Марійка передані до дому безпритульних. Згідно зі спогадами одного з колишніх офіцерів НКВС СРСР, які вивозили тіло Романа Шухевича, 9 березня 1950 року, вони отримали вказівку вивезти тіло генерала "Тараса Чупринки" - Романа Шухевича за межі Західної України і спалити його, а попіл розвіяти. Вони це зробили на лівому березі Збруча, навпроти міста Скала-Подільська. Недогорілі залишки кинули в Збруч. 2003 року в околицях місця, де спалили тіло, поставили пам'ятний хрест. 2005 року в результаті пошуку в річці Збруч, в яких брали участь дві бригади водолазів, знайшли обгорілі людські кості. Тепер слово за експертами, які повинні ідентифікувати ДНК останків та порівняти їх з ДНК сина генерала Шухевича - Юрія. Наразі результатів ще не має. 13 жовтня 2005 р. на тому місці урочисто відкрили пам'ятний знак. Посилання • Шухевич Роман // Сайт "Хронологія мовних подій в Україні" • Головний Командир УПА Роман Шухевич — "Тарас Чупринка" // Сайт "ОУН-УПА. Легенда спротиву" • Олександр Панченко: Життя, покладене на вівтар незалежності // Сайт "ОУН-УПА. Легенда спротиву" • Дмитро Вєдєнєєв, Юрій Шаповал: Роман Шухевич: таємниця загибелі // Дзеркало тижня, №6 (381), 16.02.2002 • Василь Кук: Штаб-квартири головного командира УПА // Сайт "ОУН-УПА. Легенда спротиву" • Таємниця полювання на „Вовка” // Сайт "ОУН-УПА. Легенда спротиву" • Роман Шухевич. Головний Командир У.П.А. // Геннадій Бурнашов. Полководець УПА • Фільм Олеся Янчука "Нескорений" • “Фама” – рекламна фірма Романа Шухевича // Націоналістичний портал • “Невідомі сторінки життя Романа Шухевича • Пластова акція "Молодь Пам’ятає Шухевича" Література • Енциклопедія українознавства • Янів В. Шухевич-Чупринка - людина і символ. - Мюнхен, 1950 • Кравців Б. Людина і вояк. - Нью-Йорк, 1952 • УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951. - Мюнхен, 1956 • Мірчук П. Шухевич — командир армії безсмертних. - 1970 • Waskowycz H. Roman Suchevyc — Kommandeur des Befreiungskrieges. Mitteilungen No. 17. - München, 1980 • Літопис УПА. Том 9 і 10. УГВР. — Торонто, 1982, 1984   Олег Ольжич Олег Ольжич – один із псевдонімів Олега Кандиби (М.Запоночний, Д.Кардаш, К.Костянтин, О.Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Навчався у Пущі - Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923р. він, виїхавши разом з матір’ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов’язки повпреда УНР у Будапешті.Невдовзі родина Кандиб переїхала в містечко під Прагою. Ольжич став студентом Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У 1929р. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках , зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті(США) , у 1938р. заснував там Український науковий інститут. Але Ольжичу судилась інша доля. Коли виникла ОУН, він стає одним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом – заступником голови проводу ОУН. У 1940р. стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділи ОУН на Правобережній Україні, зокрема, у Києві. У 1941р. ОУН перейшла в підпілля й переїхала до Львова. Тут він одружився з дочкою літературознавця Л.Білецького Катериною. Проте подружнє життя було недовгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, де 10 червня 1944р. був закатований гестапівцями. Збірки Олега Ольжича «Рінь»(львів,1935), «Вежі» (Прага,1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого.Друга – пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла.Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах». Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок.1932.», де йшлося про суворе життя українських підпільників. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові»- своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба. «Підзамчя» - посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще у 1940р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам’яті народу («Триптих»). Посилання Микола Жулинський: Олег Ольжич і Олена Теліга. Нариси про життя і творчість. Дж. і літ.: Пластуни у визвольних змаганнях. – Нью-Йорк, 2002. – С.14; Череватенко Л. “Я камінь з Божої пращі…”; Ольжич О. Незнаному воякові. – Київ, 1994. – С.351-424.; Теліга Олена Іванівна Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає у Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої. Батько, урядовець УНР, разом з старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Весною 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися із совєтської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зi своїм вірним другом Михайлом Телігою, о дружується з ним, — з ним згодом і піде на розстріл. Саме у Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала у Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: інколи їй доводилося працювати з музичними номерами у нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності. У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її с ерце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила. У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». У останньому листі з міста Києва вона напише: «…ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна». Зi слів очевидців дізнаємось, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських…» У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга. Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала на що іде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…» Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовились кількома фразами. На сірім ґестапівськім мурі залишила вона свій останній автограф: вгорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками. Посилання Микола Жулинський, Олег Ольжич і Олена Теліга, Нариси про життя і творчість. «Киів Шевченківський», серпень 1997 р. Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний pедактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.